Практично одночасно виникають і спроби осмислити накопичений емпіричний матеріал. Цей крок дослідницької думки вже давно і ретельно вивчається істориками, філософами, істориками культури.

Першою вагомою спробою інтерпретації міфологічної спадщини українців була праця М.Костомарова «Славянская міфологія»(1847). Костомаров вважає слов’янських богів уособленням астральних сил, сонячної сили, водної стихії. Важливо, що вчений, спираючись на висловлену Гумбольтом ідею про те, що в суспільній історії явища породжуються природною необхідністю, але з подальшим розвитком набувають значення виразників вищих, ідеальних цілей людини, - зосереджує увагу читача на диференціації фізичного й морального аспектів розуміння в слов’янській міфології явищ смерті й воскресіння богів. Це був потужний крок до усвідомлення внутрішньої спорідненості екзистенційних станів людини з явищем священного начала.

Згодом в більш концентрованому вигляді проблему стосунків людини з богом в давньоукраїнській міфології виклав у своїх статтях В.Милорадович. В них проходить думка, що «в основі всіх демонічних істот, створених народною фантазією, лежить людина з її інстинктами, пристрастями і діяльністю»[86;8]. У своїх розвідках про природу й походження деяких демонічних образів він близько підходить до окреслення інституту шаманізму в культурній практиці народів стародавніх цивілізацій, в тому числі й українців, що може помітно поглибити наші знання про прагнення й механізми прориву до надприродного, про спроби поєднання людини зі священним в українській культурі.

Ще більше розширив поле виявлення метафізичних пошуків людини в дохристиянській міфології Г.Булашев. Він уже намагався осмислити й викласти в більш-менш систематизованому вигляді бачення людиною світу богів крізь призму не лише витлумачення нею природних явищ і космогонічних міфів, але й міфів про походження флори і фауни, походження людини і деяких професій. Інтерес викликає аналіз автором частини міфології, в якій йдеться про ті фантастичні істоти, образ яких збігається з суб’єктивним сприйняттям людиною свого становища у світі: (Доля) або свого способу життя (Злидні). Виділення в українській міфології таких персонажів свідчить про функціонування в текстах екзистенційних проблем людини і навіть втілення цих проблем в образах конкретних людиноподібних істот, подібно до того, як стародавні індійці, греки чи римляни скристалізували в образах конкретних богів найтонші нюанси почуттів і станів.

Особливе місце в історії дослідження проблеми належить видатному дослідникові ХІХ ст. О.Потебні. Розглядаючи ті самі факти, що й сучасні йому дослідники фольклору (онтологізація горя, долі, злиднів в міфологічних текстах), Потебня вводить в опис механізмів цієї онтологізації фактор неусвідомленого, багато пише про його роль в міфотворчій діяльності. Він проливає світло на наявність в текстах пісень, казок намагання людини прорватися до надчуттєвого в моменти переживань своїх екзистенційних станів.

Важливим етапом у розвитку досліджень міфології є творчий доробок К.Сосенка. Сосенко виводить народження і розвиток ідеї бога з рефлексії людини над своїми прагненнями осягти сенс свого життя, ствердити себе як богообрану космічну істоту.

Помітним кроком поступу в аналізі міфології були праці українських вчених в діаспорі (О.Воропая, І.Огієнка, І.Мірчука). Поважне значення цих досліджень полягає в певній антропологізації витлумачень змісту міфологічних текстів: глибинними символами персонажів чи дій виступають не лише явища природи, але й людського життя в його темпоральних чи поза темпоральних виявах, що має неабияке значення для подальшого вивчення світоглядних аспектів міфології.

В нашій літературі є чимало робіт, в яких заторкуються питання української міфології в звичаях і обрядах, архетипічної основи персонажів східнослов’янської міфології, сюжетних ходів у текстах міфів, що виявляється спорідненим з переживаннями екзистенційних станів. В галузі літературознавства на матеріалі творчості Т.Шевченка про це говорить Г.Грабович. Його модель ґрунтується на структурно-антропологічному підході до міфу, зокрема на дослідженнях Леві-Строса і В.Тернера. В загальних рисах вона визначає 5 фундаментальних прикмет міфу як продукта міфопоетичного мислення:

за своєю структурою міф відзначається надмірною багатолінійністю, тобто це безперервне вироблення структури (або «думки», «ідеї») шляхом гетерогенного, але закінченого ряду подій чи структурних одиниць («тем» або «мотивів»), які його складають;

з погляду динаміки – як розвитку оповіді, так і взаємовідносин між елементами, - міф розвивається через ряд бінарних опозицій та примирень між ними;

міф передає універсальні істини в рамках тієї культури, якій він належить, його зміст майже завжди має велике значення і стає святинею для певної групи людей;

цей світ виходить за межі часу;

цей світ виходить за межі простору [21;63-78].

Таким чином, якщо вищезгадані дослідники духовної культури українського народу зупиняються на вивченні глибинних виявів трансцендентних пошуків людини у давніх текстах міфології, то, починаючи з ХХ ст., тобто перших проявів модернізму, творці української літератури звертаються до опрацювання і трансформації різних міфологічних мотивів у художніх текстах на рівні поетики, змісту, мотивів…

Власне у модерністичному мистецтві яскраво проявилася схильність до міфологізації художнього мислення. Зокрема в ньому спостерігається широкомасштабне осмислення міфологічних сюжетів, яке заново актуалізує культурну спадщину людства. Варто звернути увагу на вибірковість перечитування традиційних сюжетів та на особливості ідейно-образних акцентів.

В естетичній системі раннього модернізму міф становить ознаку параболічного художнього мислення, що складається на межі ХІХ – ХХ ст. під