Становлення модерної літератури висуває на порядок денний проблему універсального художнього письма. Відмовляючись від естетичного досвіду літературних попередників (реалістичних сюжетів, жанрових форм, риторики, причинно-наслідкових історичних та соціальних зв’язків), модерністи мусили чимось цей досвід замінити. Вони захопилися символізацією дійсності. Але окремі символи звела до окремої цільної системи саме міфологія. В естетиці модернізму утверджується звернення до міфології як до «засобу структурної оповіді»[62;37].

У реалізації своїх художніх завдань модерне мистецтво йде шляхом «від зворотнього». Якщо реалісти й натуралісти вважали за необхідне зображувати в літературі неприкрашену, грубу, вульгарну й потворну дійсність, то модерністи підносять художню уяву замість побутописання. Теми, сюжети, образи вони беруть з культурної історії, міфології. Зумисне дистанціюючись від реальності, модерністи прагнуть іншого ґрунту творчості, намагаються виробити символічну художню мову, здатну сягнути глибин людського життя.

Модернізм найтісніше кореспондує з міфологією. Ця його властивість становить одну з провідних ознак філософії модерну, світогляду творця ментальності реципієнта, а також кодифікації того соціально-комунікативного простору, який їх об’єднує. При цьому модернізм по-своєму реалізує три засадничі функції таких відносин: міфологізацію, реміфологізацію та деміфологізації[62;37]. В усіх випадках ідеться про використання в літературі певної фабульної схеми та відомих образів давньої оповіді (міфу чи легенди). Саме характер такого використання засвідчує якісний рівень генерації міфу, залежно від художнього задуму та інтертекстуальних чинників.

Власне міфологізація в художньому творі виявляється присутністю давньої оповіді в її традиційному, не викревленому автором, сенсі. Авторська воля тут мобілізується у спробі актуалізувати цей сенс для сучасників. Міфологізація авторської оповіді - прийом, який надає масштабності художньому задумові, забезпечує його різнорівневе прочитання й сприйняття. Звичайно, про збереження автентичності першоджерела в цьому випадку можна говорити лише умовно; присутність авторської свідомості й авторської волі в модифікації міфологічної оповіді незаперечна, проте загалом вона лишається в межах конкретного, а не конфліктного ставлення до першоджерела.

Прикладом такого осмислення міфу можна вважати поему І.Франка «Мойсей», яка була запрограмована на символічну інтерпретацію. Автор визнавав, що твір писався на межі культурних епох, а відтак увібрав риси і позитивізму, й символізму: «Само собою зрозуміло, що крім історичного та психологічного інтересу, поема має й символічне значення»[77;367]. У передмові до другого видання поеми 1913 року, зазначивши її найістотніші акценти, Франко, зокрема, вказував на те, що біблійний першосюжет піддано активному переосмисленню, що колізію твору розроблено «…частково на підставі біблійної легенди, частково на підставі психологічного аналізу» [77;364-367].

Поетика міфологізації характерна для повісті «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського. Первісна міфологія становить той інтеграційний чинник, поза сферою впливу якого сюжет твору був би позбавлений основного і найістотнішого – символічного багатоголосся. В життєвій історії Івана реалізується первісна модель мономіфу: тут сплітаються і міф походження, й міф героя, і міф початку та кінця.

«Лісова пісня» Лесі Українки тонко поєднує риси міфологізації з елементами власне авторського міфу. Міфологічна схема твору не запозичена в цілому, - міф як оповідь присутній тут лише вибірково. Зате «феєрія» дає змогу вільно, проте цілеспрямовано, інтегрувати в авторському задумі елементи міфу. Це належно оцінили вже сучасники поетеси. Так, М.Сріблянський писав про драму як про «архітвір міфологічної української символістики»[62;39].

Своєю гармонійністю «Лісова пісня» справді нагадує первісні міфи, які спрямовані на підтримання гармонії особистого, суспільного, природного. В міфі немає місця невпорядкованості й хаосу, в ньому переважає пафос перетворення хаосу в космос.

Проте, на думку Я.Поліщука, у «Лісовій пісні» слід визнати домінанту авторської креативної моделі над прийомами міфопоетики. Міф надає творові тільки сукупність прийомів, канву фабули, а головне – спосіб поєднання різнорідних елементів у єдину поетичну структуру. Зрештою, загальна композиційна модель драми-фейєрії це також авторський винахід, який інтегрує чинники міфологічного мислення та світосприйняття відповідно до волі автора. В цьому випадку форма міфу, його ритуально-семантичні риси піддаються активному переосмисленню, переконструюванню, імітацію ж міфомислення, до якої вдається письменниця, не слід сприймати як прагнення повернутися до первісної міфології[62;40].

Ще складніше з рецепцією творів реміфологізаційного спрямування. Реміфологізація відбувається тоді, коли автор виявляє стремління змістити провідні акценти міфу, зумисне дистанціюватися від первісної оповіді через її творче переосмислення. Перечитування міфу здійснюється не з наміром його актуалізувати, а диктується потребою бунту проти первісного міфу, руйнування його гармонійної фабульної структури, виявлення прихованого, тіньового чинника давньої оповіді, який у модерній реінтерпретації стає основним.

Реміфологізаційний пласт у літературі перелому ХІХ-ХХ ст. дуже широкий та динамічний: сама епоха вимагала переоцінки вартостей, і це органічно втілювалося в творах-ревізіях, творах-апокрифах, творах-палімпсестах, де елемент інтриги, гри, власне, й базувався на контроверсійному використанні світових сюжетів та образів. Блискучі зразки реміфологізації дала у своїй драматургії Леся Українка («Одержима», «На полі крові», «Кассандра», «Камінний господар»).

До деміфологізації вдаються тоді, коли є необхідність зруйнувати надто поширені міфологічні стереотипи. Тоді письменник підриває стереотип відверто іронічними, а то й саркастичними прийомами, творить шаржовану подобизну міфу, шаржі міфологічних героїв.

В українській літературі деміфологізаційний проект вперше проявляється в авангарді 1910-1920-х років, зокрема у творчості М.Семенка, Гео Шкурупія. Полем деміфологізації виявляється передусім національно-культурна традиція, точніше її примітивно-народницькі мотиви.

Деміфологізації стає знову актуальною наприкінці 1980-х років, що виявляється у творчості літгуртів авангардистського спрямування – таких, як «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «ЛуГоСад». Ситуація постмодерну, в яку вступає наша література в цей