Тяжіння нинішньої літератури до деміфологізації слід сприймати в рамках історії літератури ХХ ст. як певний пункт еволюції. В ранньому модернізмі автор ішов до осмислення символічно-ритуальної природи міфу через його інтеграцію в літературний твір, тепер митець здебільшого намагається руйнувати цілісність образу, його цікавить не ефект органічності, а навпаки – ефект дроблення, реконструкції, множинності, альтернативності.

Література модерної доби, заново творячи символічну парадигму буття й сутності людини, ґрунтується на інтерпретації світових літературних архетипів, уже вироблених кодів минулих епох. Таким чином, міф виявляється поліфункціональним чинником у культурі модернізму.

2.2.Центр поетичного космосу Василя Рябого: художня трансформація архетипу світового дерева.

Як уже зазначалося у першому розділі, поети «Київської школи» (В.Кордун, В.Голобородько, М.Григорів, М.Воробйов), а згодом і поети-вісімдесятники (І.Римарук, В.Герасим’юк, І.Малкович та ін.) повернулися до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості, спробували трансформувати давнє міфологічне мислення в образах новітньої поезії; зародили поетичну увагу насамперед на природі, людині і всесвітові, причому сама людина розглядається як рівновелика до інших складових всесвіту: води, трави, гори, дерева; розвинули ці лексичні прапервні до конкретних символів, через активізацію народнопоетичних уявлень та смислових відтінків. Справді, саме ці поети звернули звернули увагу на те одвічне джерело людської творчості, яке бере витоки ще з давніх часів, трансформуючись в архетипи-символи, які набувають звичних для конкретного народу форм. Дійсно, за К.-Г.Юнгом, архетип – первісний образ найдавніших найархаїчніших уявлень, істотною характеристикою якого є те, що він, відтворюючи позасвідомі душевні порухи людини, виявляє їх на поверхні свідомості у вигляді образів-символів, усвідомлення яких і маніпулювання якими супроводжується якнайсильнішими спалахами енергії, і лежать в основі форм пристосування людини до світу, через них пробуджується самоусвідомлення людини до світу. Юнг виділяє такі архетипи, як Аніма, Анімус, дерево, камінь, гора, вода, які трансформуючись у людській свідомості, реалізуються у творах мистецтва[86;26]. Отож, на прикладі творчості двох авторів ми прагнемо розглянути, як саме архетип Світового дерева і пов’язані з ним архетипи каменю, квітки, гори модифікувались, переплітались і творили власне їхній поетичний світ.

У слов’янській міфопоетичній традиції утвердилася думка, що «світ складається з трьох поверхів – неба, землі, пекла, поєднаних між собою центральною віссю»[ 74;145]. Таким чином, універсальна цілісна картина світу втілювалася в характерному для міфологічної свідомості мотиві «середини світу», основну специфіку якого визначив В.Топоров: «Вищою мірою (максимум сакральності) володіє та точка простору і часу, де і коли здійснився акт творення, тобто центр світу, відзначений різними символами центру – світовою віссю, багаточисельними варіантами Світового дерева, - все те, що найкоротшим і найнадійнішим способом пов’язує землю і людину з небом і творцем»[74;13]. Архетипом Світового дерева В.Топоров вважав універсальний символічний комплекс, що моделює світ, його структуру і динаміку розвитку, домінує над іншими космічними об’єктами.

У творчості В.Герасим’юка міфологема світового дерева з його інваріантними модифікаціями (небесне дерево, дерево життя, дерево родючості, дерево кохання, дерево сходження) репрезентує цілісну модель світу позначену особливостями світогляду українця-гуцула, який зберіг чимало рис язичницького пантеїзму. У світосприйнятті горянина все довкілля за принципом уподібнення наділялося людськими рисами, одухотворювалося, тобто поставало як персоніфікована модель світу, перейнята езотеричним смислом, згустком знань про глибинні для людини основи буття.

В поезії В.Герасим’юка та В.Рябого міфологема світового дерева, уособлюючи єдність світу, його вісь, центр космосу, найчастіше постає як «дерево життя», без якого національний світ нездійсненний, - він розпався б на друзки, позбавився своєї гармонії, цілісності і неповторності. Тільки в обидвох поетів це дерево трансформується по-іншому. Якщо архетип дерева допомагає В.Герасим’юкові сформувати онтологічну парадигму етнопсихологічного простору українця-гуцула, то В.Рябий не конкретизує етнічної приналежності людини, але вона (людина) виступає елементом цього ж дерева («листочок від Бога»). Таким чином, людина і дерево в обидвох поетів опиняються в центрі світобудови – вони невіддільні і взаємодоповнюють одне одного. Так, збірка В.Герасим’юка «Поет у повітрі» відкривається сонетом «Мешканець: сонет», де поет художньо вмонтовує онтологічну сутність «людини-дерева». Автор надає дереву космологічного значення: від нього пішло життя на землі, з ним пов’язане буття людини впродовж віків. Ліричний суб’єкт (він виступає в іпостасі метафоризованого образу людини-дерева) відчуває себе частинкою дерева, зливається з ним, дереву він зобов’язаний своїм народженням, становленням своєї особистості:

Я в дереві жив. Ті роки – як віки.

Їм ліку нема – як в землі, як у слові.

Й початку нема, бо вони - смерекові

Скінчились, коли, немов пелюшки,

Дошки розповив. І пішов навпрошки

На поклик – чужий моїй мові крові [12;10].

Зміст аналізованого вірша суголосний ідеям Юнга, який писав про злитість людини й довколишнього світу, про те, що людина живе в кожному дереві, в плюскоті хвилі, в небесах, у тваринах, в кожній істоті[37;33]. Поетом людина усвідомлюється як елемент космічної схеми, маленька органічна частинка Космосу, яка прагне дорівнятися і злитися з природою. Ліричний персонаж В.Герасим’юка, як і скандинавський герой Один, добровільно прибиває себе «первісним списом» до «дерева життя» з метою набуття таємничого знання – і цей вчинок корелює із саможертовністю, яка, проте, нічого не змінює в екзистенційно-драматичній ситуації відторгнення – «І жити не годен. І вмерти не годен». На наш погляд, семантика «дерева життя» тут зливається з семантикою «дерева пізнання», чи, за К.-Г. Юнгом, «дерева мудрості», тобто в підтексті йдеться про складність входження людини у світ і віднайдення нею свого «філософського каменю».

Не випадково міфологема дерева тісно пов’язана з міфологемою каменя. У поезії «Мешканець:сонет» і дерево, і