К.-Г.Юнг, Г.Башляр, М.Еліаде наголошували, що Світове дерево – це й ще материнський символ, пов'язаний із значенням родючості, вічності. У багатьох міфах йдеться про те, що люди нібито походять від дерев, а деякі з них розповідають про те, як герой ховається в дереві матері.

Відповідно до ідей згаданих філософів дерево в поезії В.Герасим’юка може набувати значення «дерева роду», яке особливо шанувалося в гуцульському світі. Хранителькою «дерева роду» виступає жінка, до якої автор звертається з особливою інтонацією: «гірка моя богине-берегине». Саме жінці найбільше болить від того, що хтось «з дерева роду віть свою украв», тобто йдеться про непошану до роду, забуття пракоренів, зречення самих себе. Мати-берегиня незрідка постає в образі «високої і гордої смереки», якій «відітнули верхів’я змолоду», проте вона стала «розростатися вшир»[14;113]. Автор втілює ідею безсмертя українського роду всупереч усім випробовуванням.

«Смерека» - це й «мати овець» – сакральної тварини для верховинця. Мати-смерека дає прихисток усім стражденним, ховає пораненого легіня і не дає йому померти; береже маржину від хижаків – її «суворе серце» повне любові до всього світу:

А біля мого стовбура,

Тулячись до мого серця,

Збивались докупи вівці і ягнята,

Ховаючись від бурі і від сонця,

Від плови і вітрів.

Я всім дала прихисток.

До мене туляться навіть люди…[ 16;56-58].

Ця поезія написана від першої особи, що особливо інтимізує розповідь, підкреслює нерозчленованість людини і дерева. Мати-смерека вказує людині шлях до Бога, до вертикалі; вона підтримує «живу ватру» і береже стадо Господа.

К.-Г.Юнг пояснював символіку «зрубаного дерева»: це втрата індивідом своєї самості, цілісності своєї душі, це синонім «дерева смерті»[37;34]. У В.Герасим’юка міфологема зрубаного дерева трансформується в мотив загрози нищення роду, а також руйнування автентичного гуцульського простору. Поет втілює цю ідею в метафоризованому образі «відчахнутої гілки яблука тої», що зі «слабеньким тріском» падає на землю. Ліричний герой звертається у другій особі до уявного співбесідника, проте вірш набуває глибокого узагальнення: таким «ти» стає кожна людина, якій не байдуже нищення родових зв’язків, відчуження індивіда від рідного світу:

Ти мертву примостив між віт,

Бо не хотів завдати болю

Своєму батькові.

Неживій

велів прикинутись живою[16;101].

Людину завжди кличе сад (дерева), тому ліричний герой прагне щепити відчахнуту гілку – відродити свої пракоренів: «Підняв, погладив, бо щепив її. Ждав яблука терпкого». Незважаючи на «фемінну-материнську природу дерева»(Юнг), несподіваним аспектом Герасимкової поезії є те, що надії на відродження він покладає й на чоловіка, передусім батька. У процитованій поезії постає образ «немолодого чоловіка» - батька, який є главою роду, втіленням маскулінного начала. Часте звернення поета до таких іпостасей образу батька, як «чоловік немолодий», «сивий чоловік», «сивий старець», є свідченням того, що автор надавав їм міфологічного світовідчуття, символіки «відродження», «мудрості» у пізнанні світу, позаяк мудрий старець, за К.-Г.Юнгом, є втілення духовного начала і пов'язаний з архетипом духа[37;34]. Як і в казках, де старий дід завжди з’являється в критичні моменти, герой Герасимкової поезії концентрує в собі моральні та фізичні сили, необхідні для подолання зла, збереження роду й етносу.

Своєрідна модель світоустрою пов’язана з деревом роду, постає й у поезії «Килими Параски Танасійчук» В.Герасим’юка. Незбагненно-таємниче мистецтво народної майстрині, гуцульської чаклунки стало символічним народженням ліричного героя, який відчув себе «катапультованим з палаючої комети в обійстя Параски Танасійчук» і задихався «смерековим повітрям». Ця гуцулка зіткала не тільки килими, переповнені «мерехтінням космічного танцю», а й самого ліричного героя – його душу, світогляд, його ставлення до життя і сприймання краси. Увесь вірш – це суцільна розгорнута метафора, зміст якої – звеличення жінки як втілення ідеї «дерева роду», вічного материнського начала, непідвладного руйнівним силам:

Вона роздягла мене,

Як мати,

І на гори осипалися

Не інопланетні обладунки,

А земні пелюшки, з яких

Розповилось немовля

І моє крихітне тільце

Затріпотіло на її руках,

На руках вічної таємниці мого народу[ 15;12].

Смерека тут символізує прагнення до вершин духу, творчості, ідеалу: йдеться про одвічний порив індивіда до краси, втіленням якої виступає народна майстриня, що не просто ткала килими, а й володіла силою магічного впливу на людську душу. Ліричний герой прагне дотягнутися «до її вічнозеленої смереки, / до високого її верхів’я», - це як життєвий орієнтир, як шлях до високої мети, тобто смерека набуває значення творчого натхнення й осяяння: коли «з кореня спалахує смерека», індивід отримує Боже призначення – бути митцем. Ідеалом для поета є особистість, у якої «доля…подібна до смереки - / така ж висока, пряма / і колюча»[ 15,78].

Г.Башляр наголошував, що «…дерево дає нам складні образи психології вертикального життя»[37;35].Прагнення індивідом вертикалі, символічним утіленням якої є світове дерево, - один із лейтмотивів поезії В.Герасим’юка. Так, у «Ранковій пасторалі», на перший погляд, постає звичайна побутова замальовка, начебто аж навмисне приземлена автором: йдеться про хлопчика, переслідуваним скаженим бараном, котрий згубивши живу ціль, починає гатити лобом у дерево, «бо відступать не вміє».загроза небезпеки змушує малого сховатися на першій у його житті досяжній верховині – на яблуньці, що, як любляча мати, дала йому прихисток. І, як наслідок, -

Світ, що в стражденне дерево лупить лобом,

Відкрив хлоп’як з малої висоти [12;97].

Тобто, йдеться про своєрідний обряд ініціації – перше випробовування, яке проходить кожна людина у своєму житті. За українською міфологією, яблуня набуває рис «дерева життя», сакрального дерева. Саме таке розуміння поет підкреслює по-особливому інтимним