За Г.Башляром, «дерева об’єднують і упорядковують найрізноманітніші стихії»[37;35]. У поезії Герасим’юка Світове дерево як центр світобудови концентрує довкола себе інші образи-архетипи, що акумулюють життєтворчу енергію, втілюють світлоносне начало Всесвіту, - вода, сонце, вогонь, вітер. «Дерево життя» завжди поєднане з іншою стихією – водою. Наскрізним у Герасимковій поетиці є образ «Вічного лісу» як символ Великої матері. Ліс – своєрідний оберіг людського життя, це – божественний простір, де людина прагне назавжди залишитися духовно присутньою. У вічному лісі Герасим’юка «одвіку потоки шуміли, \ вони відійшли в свою землю до роду свого». Вічний ліс виступає символом істинної віри, яку прагнули потоптати темні сили («Ми всі з того лісу. Нас тяжко шукав сатана»), і символом спасіння душі, очищення її водою («Ми вийшли з потоків і впали з потоками в праліс»). Вічний ліс – це шлях людини до Бога, до істини, а значить, до центру світу. Символом очищення виступають не тільки потоки, а й скрипка, яка дає людині можливість назавжди залишитися з Вічним лісом, чути його мову, мелодію, піднятися на вершину духу. Сакралізація лісу як визначальна риса світовідчуття гуцула-горянина пояснюється тим, що в архаїчні часи «численні жіночі божества шанувались в образі дерев, звідки виник культ священних лісів і окремих дерев»[ 37;36].

Інколи ліс у поетичному космосі В.Герасим’юка може віддалятися від людини через непорозуміння між нею та природою, втратою божественності в повсякденності й наступ буденщини. Тоді починає звучати мотив страху перед лісом: ліричний герой боїться його, бо той «старий, високий і темний». Це тому, що Герасим’юк ставиться до нього як до лісу священного, відчуває суть Божу присутність. Проте поет завжди вірить у можливість діалогу, коли персоніфікований ліс буде виконувати роль спасителя людської душі:

І все ж

Мені повірить ліс.

І навіть помолиться,

Як грішний чоловік[ 16; 98].

Віра поета матеріалізується в образі «молодого лісу», який виростає на місці правічного. Ідея увіковічення лісу втілюється за допомогою оригінального художнього прийому: поет розташовує ліс на нічному слайді, що його споглядає ліричний герой, розгрібаючи старе й опале листя для віднайдення праоснови, життєвої істини. Думається, що автор мав на увазі слайд генетичної пам’яті народу, якому болить від того, що «ліси летять воскові, жовтоводі» плотами по змалілих річках, - це апокаліптична картина варварського хазяйнування людини.

У низці віршів В.Герасимюка дерево постає антропоморфізованим, наділеним людськими якостями: «на тій горі вітри збивають з ніг. \ Сльозяться очі і в очах дерева[13;14]. Незрідка поет звертається до дерева як до божественної істоти, виповідаючи йому свої сокровенні почуття та болі:

Хвиле-смереко, груди мої розітни [15;19].

Дерево(ліс) обов’язків складник міфопоетики Герасим’юка – це наче сповідник людини, тому він незримо присутній кожної прожитої миті життя:

Все ж озирнувся – ліс

Я вже й не кличу –

Опинився і стоїть.

І я заснув…[16;20].

Ліричний герой відчуває дерево як свою душу, переймається його болями і стражданнями. Органічна злитість індивіда і дерева підкреслюється розгорнутим метафоричним висловом:

І я просто увійшов

у буйно розквітле дерево

із неймовірно білими пелюстками[16;23].

Триярусна структура світового дерева слугувала своєрідною з’єднувальною ланкою, через яку здійснювався постійний зв'язок людини із Всесвітом. Звідси таке благовійне ставлення до дерева в гуцулів. Так, у вірші «Мов китиця плодів…» знаходимо образ «дерева ночі», що символізує нижній шар триєдиної будови світу – пекло. Йдеться про людей, уражених страхом, які «тремтіли на древі ночі». Тому їм не сняться верхи, «а вишина з-поміж верхніх віт лякала наші очі». Страх паралізує сили, відтак людина уподібнюється звіру, що «о стовбур терся спиною крутою». Назва дерева не конкретизується, але очевидно автор мав на увазі трепету, бо страх, здається, скував і деревину: «Й листок поворухнутися не смів - \ лиш ми зірвались: падали з тобою». Внизу, як відомо, - світ потойбічний, пекло, тому падіння ліричного героя зіставляється зі «страшним сном», деталі якого нагадують страшний суд: «Ми гострі ікла й ратиці страшні \ замалювали кров’ю, щоб забути»[ 14;126-127].

Дереву поет відводить роль сакрального місця для переходу з одного світу в інший, з нижньої сфери до верхньої чи, навпаки, - з верхньої в нижню, з людського світу – у світ природи. Таким чином, образ світового дерева в поезії В.Герасимюка корелює з просторовою структурою оповіді, яка також є тривимірною: вона містить і земну сферу, й небесну, й підземелля. Зазначена схема чітко простежується у вірші «Бурілом на Провідну неділю 1989-го». З деревом (буком) пов'язаний мотив руйнування зв’язку між трьома світами, у символічному сенсі це означає втрату етногенетичних коренів, забуття традицій, родової пам’яті, а відтак – порушення гармонії у світобудові, наступ хаосу на космос. Вирваний з корінням «бучок» втрачає рівновагу, тобто органічний зв'язок з вищими двома світами, - він повністю підпадає під владу підземного світу з його темними хаотичними силами і нагадує вихоплену з рідного середовища людину, тому ліричний герой поезії «лише обхопив руками бука, \ вирваного з корінням». Уся природа не сприймає такого насильства, прагне захистити «бучок» від нищення: «Бучок не впав, \ бо притулився до