З філософського боку, творчість Нью-Йоркської групи, що триває понині, означила початок нового витка духовного відродження України як етично продукуючої, а не морально цементуючої етнічної субстанції світу. Звісно, це нерозривні начала народного буття, яким воно уже судилося, проте рішуча переакцентація поезії з ідеологічно-дидактичних начал на естетичні мала принципове гуманістичне значення. Адже відповідно до того, наскільки звернене до абсолютних цінностей, наскільки здатне усвідомлювати їх як проблему, настільки високим є і ступінь художньої свободи його лірики, її, так би мовити, «чистота».

Поети Нью-Йоркської групи першими сказали становче слово в цьому питанні низкою цікавих поетичних книжок, що не вписуються в жодний інший ідейно-естетичний план, як тільки план духовного розкріпачення української поезії та виведення її з-під тиранічної влади суспільно-історичної детермінованості. Проте це слово було сказане далеко за межами України, і, за винятком лічених осіб, його тут взагалі мало хто чув. Однак, природа мистецтва така, що живі паростки справді необхідної йому якості пробиваються за будь-яких обставин. Таким прямим типологічним відповідником «Нью-йоркської» модерної пропозиції, цілком від неї незалежним і самочинним, стала в Україні «Київська школа».

Саме ці поети першими у Вітчизні свідомо й послідовно зірвали з поетичного слова ланцюги тупої соціально-історичної підлеглості, вивели його зі службівського підвалу на Боже світло і сказали:»Будь, яким хочеш будь!» Саме поети «Київської школи» першими сказали Радянській історії: «Прощавай стражденна». Саме з феноменом Київської школи наприкінці 60-х років, попри все їхнє «підпільне буття» упродовж двох останніх десятиліть лише й можна ототожнювати процес очищення української поезії. Все, що розповилося у 80-і роки і вилилося в могутню хвилю «вісімдесятників» із цілою плеядою талантів, концептуально започаткувалося на «краєчку відлиги».

Для об’єктивної картини досить слушно з’ясувати, в яких відношеннях перебуває «Київська школа» і головний літературний загін останньої третини століття – шістдесятництва. «Поети Київської школи, - пише В.Кордун, - примикали до опозиційного крила шістдесятництва, хоча їхня громадянська позиція не мала такого безпосереднього декларативного характеру, як у їхніх попередників, адже вони вважали за неможливе улягати будь-яким ідеологічним схемам[39;6]. Тому криза суспільної свідомості, що гостро означилася уже на початку 80-х років і поставила під сумнів верховенство загальносуспільного над особистісним, заторкнути їх просто не могла. Це була криза радянської історії, а вони вже давно належали власній українській і праукраїнській.

У поезії «Київської школи» акт художньо-поетичної дійсності достоту індивідуалізується й протиставляється зужитим стереотипам суспільної свідомості. В певному сенсі ця поезія не лише перестає служити суспільству, а й мати його за непомильного співрозмовника, єдиного адресата, себто – десоціологізується. Під цим слід розуміти вивільнення поезії не тільки з-під влади заданої тематики, а й влади загальних ідей, заповіданих добою трибу мислення. Тобто з-під влади соціально-історичного детермінізму, абсолютної для естетики попереднього часу, і в тому числі шістдесятництва.

Новонароджена поезія не стала продовженням творчих принципів шістдесятників – скоріше, вона протистояла певним утвердженим канонам поезії 60-х років, яка саме тоді перебувала на гребені свого злету. Замість політичної двозначності в поезію вступив непідробний драматизм народного буття – саме буття, а не життя, бо життя має певні тимчасові ознаки, які не притаманні глибинній екзистенції народу. Замість номінативного народництва робилася спроба відродження міфопоетичної свідомості.

Таким чином, узагальнюючи і систематизовуючи все вищесказане, умовно можна виділити творчі принципи поетів «Київської школи», які в більшій чи меншій мірі знаходять своє художнє відображення в поезії В.Кордуна, В.Голобородька, М.Григоріва, М.Воробйова, а пізніше дадуть розвиток і могутній сплеск у поезії «вісімдесятників»:

повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості;

спроби трансформації давнього міфологічного мислення в образах новітньої поезії, що опирається на західноєвропейську філософію і психологію;

повернення у поетичному творенні до лексичних прапервнів, що є головним серед найважливіших семантичних гнізд, розвинення цих лексичних прапервнів до конкретних символів через активізацію народнопоетичних уявлень та смислових відтінків;

зосередження поетичної уваги насамперед на природі, людині і Всесвітові, причому сама людина розглядається як рівновелика до інших складових: трави, води, землі; вона не виступає на передній план зі своїми суспільно-побутовими проблемами, натомість розгортаються трансцендентні мотиви; у поезії відчутна присутність божественного, живої магії слова;

органічність творення – вірш ніби сам по собі мусить доростати до власних меж, бути цілковито органічним, автор не поціновує своїх почуттів, нічого не декларує;

певна недомовленість, розрахована на духовну співтворчість читача, спроба викликати читача на акт поетичного співтворення чи до творення поезії у його свідомості;

відсутність дискурсивної мови, злободенності;

пошук і повернення до життя давньої поетичної традиції, глибшої і давнішої за принесену в Україну традиції силабо-тонічного римованого віршування, - а звідси, вихід на своєрідний український вільний вірш, отже й застосування верлібра як принципу творення поезії.

Згодом таке розкріпачення поетичної думки станеться у 80-і роки з усіма природними здобутками і втратами цього процесу, але, слід зауважити, першими його свідомими і послідовними речниками стали в українській поезії другої половини XX ст. не хто інший, як поети «Київської школи». У 80-ті роки вимальовується поетичний масив, в якому духовний світ поета здобуває нові, вищі