Образ дерева з різними його варіантами часто набуває значення вертикалі і символізує прагнення вершин, гордого нездоланного духу людини. Відтак поширеним мотивом Герасим'юкової поезії є звеличення людини-дерева: «Любив я дику грушу на Брусному, \ одну й побиту, на верху самому, / Вона не заховалася від грому, \ бо не могла сховатися. От і все»[13,85]. Самотня груша тут асоціюється з людиною, здатною до протесту проти буднів життя, світу хаосу всупереч усім випробовуванням. Ліричний герой гірко констатує, що за мужній характер доводиться платити дорогою ціною, проте це його життєвий вибір, тож груша «тепер на світі тому \ цвіте, але грушки мені несе». Отже, у поетичному космосі Герасим'юка «могутнє дерево» означає високість духу, воно завжди прагне висоти, досягає неба, запановує там, безкінечно там продовжується. Воно стає самим небосхилом.

Таким чином, В.Герасим’юк створює цілісну багатовимірну парадигму «світового дерева», яке реалізується в образах-символах нескореності людського духу, захисника роду, народження і смерті, єдності людини і Всесвіту. Ці різні нашарування дають змогу проникнути і осягнути людське буття в усіх його вимірах. Проте дещо іншу систему свого світового дерева пропонує (крім згаданого вище) В.Рябий. Центральним місцем у світобудові митця виступає вогнево-світлодайна природа середини світу, яку поет передає за допомогою трепетливого образу свічки, що переростає у світовий масштаб. Тому людина, уподібнюючись до свічки, неповторна індивідуальність:

В тонесенькій руці

Хитнеться свічечка

Не загасіть її

Ще не помічену[67;3].

Свічка як символ вогню, сонця, життя, духовної енергії, любові до Бога, добровільної жертви, «неопалимої купини» була відома у міфах народів світу задовго до прийняття християнства. Наприклад, у Грузії свічка вважалася знаком Долі. За уявленнями чехів, існували судениці – істоти жіночої статі, які визначали долю людини; їхніми атрибутами були саме свічки та білий одяг. У християнстві свічка має кілька духовних значень. Оскільки свічка купується, вона є знаком добровільної жертви людини Богу. У руках померлого свічка символізувала перехід від темного життя до світла істинного. У народі вірили, що у кожної людини є своя свічка. І коли вона гасне, то помирає і людина.

У В.Рябого, щоб дібратися до вершини світового дерева, потрібно пройти шлях від мирського до сакрального. Це ціла канонада трагічного переживання, наївного побоювання за людину ХХ ст., яка через надмірну цивілізованість може заблукати у «протягах» матриці:

І протяги запрошують нас усіх

І порохи-гріхи –

Завихрюються щохвилі

чи вийдеш із ним сухим

чиєсь безсилля[67;10].

У створенні моделі світоустрою поета цікавить насамперед конкретна людина – її прагнення знайти істинне буття у світі, сенс існування. Людина мусить перемогти себе, заглиблюючись у власне «потойбіччя», аби розбурхати «друге дихання» з підсвідомості. З цього приводу доречно згадати висловлювання давньогрецького поета-мораліста Піндара: «Стань тим, хто ти є». У психоаналізі процес, за мету якого править віднайдення справжнього «Я», дістав назву індивідуації. Його розгортання позначилося на міфологічних відносинах підземного світу і звитязі у боротьбі з потойбічною силою (архетип Маски), а також на широкому використанні цього сюжету в літературі.

Таким чином, архетип світового дерева реалізовується через накладання на нього різних універсалій: онтологічних (світло і темрява, хаос і космос, життя і смерть); антропологічних (духовне начало людини)[60;60]. Комплекс світового дерева виступає немовби з’єднувальною ланкою між космосом і людиною, формує цілісний погляд на Всесвіт – трансцендентний простір, наділений сакральною знаковістю і причетний до вищих духовних цінностей. Він надає можливість подолати «об’єктивно-суб'єктивні, просторово-часові, причинно-наслідкові протиставлення, які визначають емпіричну сутність людини як створіння і, відповідно, дають змогу подолати тимчасовість та скінченність людської природи»[78;332].

Висновки

Поезія вісімдесятників посідає особливе місце в літературному процесі останньої третини ХХ ст. Унікальність цього поетичного покоління полягає в тому, що воно досягає нових, подосі незнаних меж духовної, творчої свободи за реальних умов тоталітарної несвободи. Такий відхід від риторики відбувається не через полеміку, не через відверте протистояння чи опозиційність ідей, а через послідовне усунення соцреалістичної риторики зі сфери поетичного мовлення. І хоч наше дослідження ґрунтується в основному на зразках лірики Василя Рябого та Василя Герасим’юка, проте задля повнішого висвітлення всіх аспектів досліджуваної теми, ми зверталися і до зразків лірики тих поетів старшого покоління, котрі сутнісно, фактом власних філософсько-естетичних уподобань, належать до вісімдесятницької моделі – йдеться про представників «Київської школи» В.Голобородька, В.Кордуна, М.Воробйова, М.Григоріва. Такий добір імен зумовлюється тим, що вісімдесятництво як явище не вичерпується власне вісімдесятими роками, а починається набагато раніше і закінчується пізніше. Так, поезія представників «Київської школи», які блискуче дебютували в 60-х роках, стала реальним чинником літературного процесу у 80-ті роки, тобто поети «Київської школи» вийшли на широку літературну арену разом із «вісім- десятниками».

Просотаність лірики цих поетів екзистенційними мотивами – з одного боку, й актуалізація міфо-ритуальних моделей – з другого, є, на нашу думку, тим стрижнем навколо якого групуються актуалізовані у ліриці «вісімдесятників» традиційні символи та архаїчні міфологеми.

Як і