У постколоніальному просторі України у 80-ті роки формується нова поетична генерація, названа «вісімдесятниками» (інші назви – паралельна культура, нова хвиля, радянський андеґраунд). Унікальність цього поетичного покоління в тому, що воно вперше цілковито пориває з панівною естетичною системою, основою якої була тотальна «детермінованість мистецтва, виражена в тому, що поезія невідривно вслухалася в свою епоху й апелювала до неї як до мірила істинності думок і почувань»[51;165].

Справді, як уже говорилося на початку дослідження, у літературі XXст. існувало два рівноправних і полярних підходи: матеріалістичний та ідеалістичний. Для першого - характерний був суспільний продукт, в тому числі і поезія. Тоді як для другого – ідеалістичного – головною метою був Абсолют, Бог, якого вони вважали за справжню істинність поезії. Лірика завжди більш чи менш виразно протистоїть світоглядно-філософській доктрині свого часу. Це зумовлено тим, що хоч би які високі ідеали панували в суспільстві, свідомість останнього завжди залежить від практики, має конкретний гносеологічний вимір. Тому щодо покликання поезії, актуальною лишається думка Гегеля: «Лірика задовольняє потребу в тому, щоб замість зовнішньої реальної речі явити її присутність і дійсність у суб’єкті душі, в досвіді серця і рефлексії уявлення, а тим самим явити зміст і діяльність самого внутрішнього життя»[11;466].

Як зазначає В.Моренець, одна з істотних відмінностей поезії вісімдесятників полягає у дистанціюванні від суспільно-історичної дійсності, тоді як шістдесятники з нею полемізують[51;168]. Така зміна зумовлена тим, що «шістдесяті роки повернули українській поезії об’єкт осмислення (конкретну людину в реальній дійсності), а вісімдесяті – суб’єкт, індивідуум, з усією дарованою йому природною свободою морально-естетичного вибору в межах ноосфери і навіть за її мислимим краєм»[51;172]. Вісімдесятники повстають проти ідеології суспільної заангажованості мистецтва, утверджуючи на противагу «псевдоактуальній проблематиці»[50;93], «внутрішній історизм»[33;137], який полягає не тільки у зверненні до праджерел мови й культури свого народу, а й в усвідомленні себе частиною вічного й безперервного роду. «Усвідомлення традиції, прагнення відчути її, розшифрувати, як відчуває у собі людина свій родовід»[33;138], є, за М.Ільницьким, однією з визначальних рис поезії цього покоління. Актуальний для вісімдесятників мотив не лише родової пам’яті, а й «пам’яті природи в людині»[33;139], усвідомленості своєї включеності в біокосмічні ритми, відчуття втрати людиною гармонії з природою. Перебування в такій тематичній площині зумовлюється особливим «онтологічним характером цієї поезії, відчуттям плинності як історичного, так й індивідуального людського буття»[49;168].

Чи не найдискусійнішими в оцінці поезії молодих є спроба деяких критиків розіп’яти притаманні їй окремі художні тенденції органічності й неорганічності їх для української літератури, «сповідальністю і метафоричністю світовідчування й вислову»[47;159].

Показовою з цього приводу є низка літературно-критичних виступів Я.Мельника, в яких він намагається дослідити лірику «сповідальну» та лірику «метафоричну». У першій, на думку критика, переважає автологічне письмо, вияв особистісного, автобіографічного начала, а організовуючим чинником виступає зримий образ ліричного героя, як небуденної особистості зі своєрідною і водночас типовою долею та цілісним характером. Другій властиве передусім символічне, алегоричне відображення дійсності, схильність до літературних алюзій, ліричного потоку вражень, певна розмитість ліричного образу героя[47;160-163].

Таким чином, новизну поезії 80-х років можна вбачати в поверненні її до власне мистецької сутності, що передбачає первинність естетичних критеріїв і безумовно творчу свободу особистості, підзвітної загальнолюдським цінностям і морально-етичним засадам свого народу, а не «історичним рішенням» будь-якої державно-політичної волі. Мистецтво має власний і нічим не замінимий шлях до правди як морального універсуму. Іншими словами, поезія вісімдесятих – це пошук національної, родової, особистої ідентичності, пошук національного мислення, мовлення, фольклорно-міфологічної метафори, національного ландшафту. Таким чином, позначена доцентровістю поетичного світу та гостротою рефлексії, лірика вісімдесятників не тільки дедалі більше увиразнює в поезії суб’єкт мовлення, а й обдаровує його не звіданими глибинами родової пам’яті.

1.2. Поетична творчість Василя Рябого в літературному процесі 80-х років: її особливості.

«Шістдесятники», «сімдесятники», «вісімдесятники», «дев’янос- тики», - звичний, спрощений, досить зручний спосіб класифікації літературних поколінь, а за ним і самої літератури. Дивним, однак, є те, що саме поняття «літературне покоління», функціонуючи протягом усієї історії літератури, й досі не одержало теоретичного визначення. Звідси й дискусії – хто такі «шістдесятники»? У чому позиція «вісімдесятників»? Що спільного з постмодернізмом у «вісімдесятників»? У чому полягає філософія «дев’ятдесятників»?

Одне з найцікавіших визначень літературного покоління як явища подане в польському словникові літературознавчих термінів: «Літературне покоління – група письменників, що приблизно народилися в один час, і, звідси, зі спільним життєвим досвідом, з чим пов’язуємо спільність способів реагування, емоцій, проблем зацікавлення. За джерело цієї спільноти вважається так зване поколіннєве переживання. Єдність покоління найбільше виражається у той момент, коли воно входить до літератури й протиставляється старішому поколінню, чітко проголошуючи свою інакшість»[72;114].

Дискусійним виявилося питання про належність Василя Рябого до літераторів-вісімдесятників, адже всі його збірки були видані у 90-х роках. Та якщо взяти за основу польський літературознавчий словник у визначенні терміну «літературне покоління», то будемо бачити, що В.Рябий народився в той же час, що й І.Малкович, В.Голобородько, І.Римарук, В.Герасимчук, а тому і його початкові спроби пера відносяться до 80-х років[66;57-62]. Риси поетики, емоційне переживання, філософічність, міфологізм, історіософізм – ось характерні особливості поезії тих років і згаданих вище авторів. Крім цього, у його збірці «Варта трав»(2004) у кінці