Важливим залишається питання до якої естетично-стильової течії слід віднести В.Рябого. У сучасному літературному просторі простежуються чотири головні масштабні напрямки: традиційний, авангардний, модерний, постмодерністський. Традиційна лірика – чи не найзначніший за обсягом та розмаїттям індивідуальних виявів стильовий масив (Л.Костенко, Д.Павличко, В.Симоненко, Б.Олійник).

Образотворення в модерній ліриці має характер свідомого, інтенсивно пошукового винайдення художніх форм: відбувається відторгнення відомих образних кліше і творення суто оригінальних метафорично-образних фігур, які поступово входять у загальну поетичну практику, втрачаючи при цьому першородний знак винятковості. Та передусім треба пам’ятати загальну прикмету цього стилю доби. Як свого часу в бароко, так і в модернізмі поєдналися романтичний та реалістичний типи свідомості, проте гармонії між ними знову не вдалося відшукати. Цим пояснюється карколомний динамізм, багатогранність (кільканадцять течій і шкіл) та суперечності напряму. Ще одна – стійка властивість модернізму – синкретичність, взаємопроникнення, взаємоперетікання різноманітних течій.

Український модернізм по суті завжди у творчій практиці залишався національно й суспільно заангажованим – до того спонукала постійна загроза загибелі нації, нагальна потреба її духовного і державного відродження. Ця заангажованість часто знижувала суто художній, естетичний рівень окремих творів (зокрема й у І.Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, В.Сосюри, М.Вороного), проте загострювала їх часову і понадчасову актуальність, забезпечувала величезне значення і авторитет українського модерністського письменства в житті нації, не дозволяла йому змізерніти, перетворитися лише на розвагу, уможливлювала йому виконання головної місії мистецтва – «наближення людини до «космічного оркестру».

Авангардизм – це радикальне вираження модернізму і є мистецтвом епатажним – виходить за межі норм. Програмний постулат авангарду – це агресивність щодо традиції, поза якою він насправді позбувається всякого смислу. Зародився авангард в роки I-ої Світової війни і в різних формах продовжує існувати досі. Авангардисти протестують супроти міщанського, інертного, зашкарублого існування суспільності, проти антигуманності і користолюбства державних діячів, лицемірства, банальної офіціозної культури. Усі сили вони скеровують на руйнування цього потворного штибу буття. З цією метою вдаються до їдкого пародіювання саме того, що для «благопристойного» суспільства видається найбільш священним і недоторканим. Їхнє бачення і відтворення життя гротескове, цинічно-саркастичне (хоча, звичайно, це найчастіше маска, під якою ховається романтична, витончена, беззахисна душа). Точно назвала себе в кінці 80-х років українська неоавангардистська літературна група – «БУ-БА-БУ», розшифровується як «бурлеск-балаган-буфонада». Іншими словами, авангардисти помічають прихований у житті абсурд, у своїх творах витягають його на світло, кількакратно посилюють, комізують і спонукають у такий спосіб читача відкинути його. Авангард вельми успішно виконує функцію санації (оздоровлення) суспільного життя і мистецького смаку. Колись свіжі, нововіднайдені епітети, метафори, образи, ідеї від надмірного вживання поступово баналізуються. Тут їх підхоплюють авангардисти і їдко пародіюють у своїх текстах.

Зрозуміло, що авангардизм міцно прив’язаний до свого часу, він завжди саме тут, саме так, саме тепер. З відходом тих явищ, проти яких скерований, він втрачає сенс.

Авангардизм проявився у певні періоди творчості в М.Семенка, Гео Шкурупія, В.Поліщука. У 20-х роках XX ст. у Харкові існувала літературно-мистецька група «Авангард» очолювана В.Поліщуком. На межі 80 – 90-х років відбувся спалах неоавангардизму. Тоді примітивно-потворна спадщина соцреалізму, трагі-фарс совєтського життя з одного боку, а перестройкове послаблення цензури, з другого, покликали до життя авангардистські літературні гурти: «Ба-Ба-Бу» (В.Неборак, Ю.Андрухович, О.Ірванець), «Пропала грамота» (С.Либонь,Ю.Позаяк, В.Недоступ), «ЛуГоСад» (І.Лучук, Н.Гончар, Р.Садловський).

Ми гадаємо, авангард не варто виділяти в окремий стиль. Доцільніше говорити про нього як про суто світоглядну настанову, завершальний етап розвитку модерністської доби, - хоча б тому, що він також проявився в кількох течіях модернізму: експресіонізмі, футуризмі, кубізмі, дадаїзмі, сюрреалізмі.

Точкою відліку постмодернізму в українській літературі прийнято вважати 80-і роки XX ст., при цьому увага зосереджується насамперед на творах Ю.Андруховича та О.Забужко. Справді, саме в цей період наша література стала переважно постмодерною. Проте деякі риси нового мистецького напряму виявлялися й раніше. Поглянемо під цим кутом на українське письменство 70-х років. Одним з перших таку назву запропонував Б.Бойчук, розглядаючи творчість поетів «Київської школи».

Однією з основоположних рис постмодернізму слід вважати антиідеологічність. Новий підхід до світу зумовлений насамперед переконаністю «…у невдачі проекту модерности з його націоналістською самовпевненістю, амбіцією бути рятівником людства та претензією на загально людськість, яка ніби виправдовувала його агресивну авторитетність»[58;213-222]. За Ж.-Ф.Ліотаром, «постмодернізм починається там, де зникає довіра до тотальних способів висловлювання, і тоді, коли людство усвідомлює неможливість універсальної мови»[59;84 ].

Тісно пов’язана з ідеологічністю і наступна риса постмодернізму – де- соціологізація. У В.Кордуна є поезія «Ми спокійно куримо», яку можна назвати маніфестом школи, оскільки вона напрочуд точно передає ставлення цих письменників до світу та їхнє осягнення свого місця у ньому – відсторонене споглядання, ізоляція:

Ми позачиняли двері до всіх кімнат щільно позачиняли

зійшлися у тісному колі

і спокійно куримо свої цигарки

Нам байдуже до отого галасу десь за стіною

Ми ж бо стежимо пильніше, й ще пильніше

Кожен за своїм недокурком

обдивляємося власні пальці

розглядаємо підлогу [38;18].

У творах представників Київської школи наявні й інші суто постмодерністичні риси. Наприклад, В.Моренець помітив, що сприйняття