Дослідження постмодерністських рис в поезії в основному обмежується обґрунтуванням світоглядних позицій митця. Але звернення до прози буде наочнішим, оскільки в ній можемо додатково простежити ще й формальні показники.

Звернемося до творчості Володимира Яворського. Його епопея «Напівсонні листи з Діамантової імперії і Королівства Північної землі»[85;199] - твір виразно постмодерний. Назвемо кілька найпомітніших ознак напряму в епопеї.

Насамперед, це інтертекстуальність. Матеріалом у даному разі слугують маловідомі твори: уривки з повчань Святого Андрона, поезії зі збірки Ахіма з Амосу «У пошуках голосу Бога». Назва твору також має інтертекстуальний підтекст і орієнтує читача на національну традицію («Листи з України Наддніпрянської» Бориса Грінченка, «Лист у вічність» Юрія Яновського)[ 82;191].

Твір відзначається також жанровою поліфонією. Жанрова амплітуда листів досить широка: від агіографічно-патерикових фрагментів до детективу[82;190]. Автор легко переходить від листів-описів батальних сцен до любовних історій. Обсяг новел також неоднаковий: від 25 рядків до 5 сторінок і більше, що позначається на їхній структурі та сюжетності (замальовка-епізод, закінчена історія).

Наступна важлива характеристика «Напівсонних листів…» - іронічність, котра подекуди переростає в сарказм. Як ілюстрацію візьмемо уривок із 42 листа «Каштанові гаї також ілюзія».

Постмодерний конфлікт із реальністю призвів до того, що людина бачить світ як хаос, набір невпорядкованих фрагментів. «У філософському плані… головна властивість постмодернізму полягає в розпаді єдності, в множинності як головній умові існування»[59;85 ]. У Яворського ця світоглядна риси виявляється як темпоральний хаос. Хронологія подій в епопеї не зберігається, скажімо, померлі герої з’являються у наступних новелах. «…Тут немає єдиної часової точки, з якої б велася чи з якою б співмірялася оповідь; кожна наступна притча дає свою часову перспективу, своє «тут» і «тепер», з якого можна глянути на попередні тексти, але довкола якого неможливо їх зафіксувати, організувати назавше дану цілість, бо ж кожна подальша притча дасть інший погляд, інший хронотоп, іншу точку відліку для «до» і «після»[68;13].

Темпоральний хаос знайдемо і в більшості окремо взятих новел, він виявляється через поєднання архаїчних (мечі, карети) та модерних реалій (асфальт, автомобілі).

І нарешті, не можна забувати про принципову відкритість, незавершеність, безкінечність цього твору. Адже епопея, переживши 16-річну перерву, сьогодні постійно доповнюється, перетворюється на гіпертекст.

Як бачимо, поети-сімдесятники активно використовували потужний арсенал постмодерністської поетики, що не є порожнім експериментаторством чи даниною моді, а відповідає світовідчуттю митця. Звісно, у когось риси постмодернізму розкрилися послідовно, у когось мають епізодичний характер.

Втім, навіть у наймодерніших виявах творчість цих письменників ще не є повністю постмодерністською (про що свідчить елітарність, виразний інтелектуалізм, герметичність письма). Але то був значний крок у розвитку словесного мистецтва, що став добрим ґрунтом для карнавального вибуху в українській літературі 80-х років.

Щодо творчості Василя Рябого, то варто звернути увагу на гіпотезу Василя Кожелянка, який слушно зауважує, що «поезія Василя Рябого зовсім не є традиційною, не можна назвати її також модерною чи авангардовою. Це цілком оригінальний і самодостатній поетичний масив»[36;236]. Проте це твердження вимагає доповнення і розширення. Так, лірика В.Рябого увібрала і синтезувала в собі надбання деяких стильових шкіл. Ми можемо простежити певну традиційність зображення, з одного боку, і навіть риси постмодернізму, який має епізодичний характер, з другого. Як уже зазначалось, в літературному дискурсі існує думка, що саме поети «Київської школи» дали певний поштовх до появи постмодерністської літератури, а поети-«вісімдесятники» продовжили і розвинули цей напрям. З цією думкою важко погодитися. Дійсно, як для поетики постмодернізму, так і для поетики Василя Рябого характерна іронія, скепсис, пародія. Але це виражається тільки на рівні засобів вираження, так званої форми. Натомість у поезії цих поколінь простежується шанобливе ставлення до свого роду, прагнення віднайти цінності, які втратилися в добу соцреалізму; піднести людину від «гвинтика» до особистості, включення себе в біокосмічні ритми, в історію свого народу. Постмодернізм все це нівелює. Для нього людина і світ втратили зміст, залишилася лише какофонія сміху, фантасмагорія, чудернацька суміш трагічного й комічного, якась буфонада, фарс. Без сумніву, творчість «вісімдесятників» внесла певні зміни у поетику (це і власне спільне з постмодернізмом), натомість «андеграундівці» прагнули знайти сенс і місце сучасної людини у світі; для них культура не закінчилася, а продовжує розвиватись, тільки в зовсім іншому вимірі, де панує вільна людина, де високі пріоритети гуманності стоять на першому місці. З вищесказаного випливає, що вісімдесятники були свого роду «романтиками», тоді як постмодернізм, не зважаючи на всі його дивацтва, протистоїть духові романтизму.

Як і більшість поетів-вісімдесятників, В.Рябий зробив спробу розширити межі мистецької перцепції, вивільнившись із-під історично зумовлених меж культурних догматів, соцреалістичного доктринерства. В поезії В.Рябого існує суб’єктивне начало, не пов’язане жодним чином з утопічною стратегією висловлюватись від імені групи. Лірика В.Рябого функціонує за рахунок значного відсторонення, складного світу метафор, що ведуть поетичну свідомість власними дорогами. Митець відчуває об’єктивний простір по-своєму: кожна деталь у змальованій конструкції ніколи не може стати зайвою, бо всьому відведено своє окреме місце. Автор прагне звичайні, буденні та одноманітні явища передати за допомогою новацій них форм. А звідси й дитяче захоплення природою, співчутливе ставлення до людини, яка заблукала у цьому широкому і чужому для неї світі. Власне пошуку забутого сенсу присвятив свою творчість митець. Це домінантна ознака його лірики. Життєве кредо автор висловив у поезії «Хто вітав мій прихід