Чистосльозі річечки Косачівка й Радилівка поблизу ріки Прут,

За якими димлять вершини Карпат.

Поезія надзвичайно релігійна, насичена загальнолюдськими філософськими мотивами буття:

І доторкнувся крилом мого серця ангел

І попросив зазирнути у чарівне дзеркало,

В якому Вічний Дух тримав пальця

На зімкнутих мовчанням вустах [ 67;3].

За давніми уявленнями, людину від сил зла оберігають янголи з їх доброю енергетикою. Зберегти янгола-охоронця означає зміцнити свою віру, духовність, зв'язок з рідними коренями, а ширше – залишитися вірним власній душі, своєму життєвому призначенню – нести «побажання найкращі найтоншій душею стеблинці» і наповнюватися «таїною планети зір».

У В.Рябого ніби оживає світ прадавніх анімістичних уявлень про природу і світ нашого «наївного» предка або довірливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звуками; світ української народної, язичницької ще демонології, казки.

Ідучи за логікою віднайденого смислу, поет продукує власний світ, літературно-естетичні принципи якого були реакцією і спротивом людської душі нівеляційним силам сучасності. Подібні власні світотворення І.Маленький розглядає на прикладі Тараса Шевченка, Павла Тичини та Богдана-Ігоря Антонича. Т.Шевченко «усе своє життя в поезії і праці, картинах творив власний, все єдиний історично й ментально обґрунтований світотворчий міф України, альфи і омеги його уявлень про світ і внутрішній всесвіт»[ 45;45-54]. Тоді як про П.Тичину та Б.-І.Антонича автор статті зауважує, що вони «витворили типологічно дещо іншу модифікацію Шевченкового міфу України – звернений до космосу і земної природи (у першому випадку – космологічний, а в другому – погансько-сонячний міф буття людини в лоні матері-природи у всеосяжному космосі всесвіту і людського духу»[45;47].

Тут варто зауважити, що саме молода поезія 80-х значною мірою формувалася під знаком автора «Нотацій» і «Зеленої Євангелії» (Б.І.Антонича); монотип (щось нове) якого пройшов стереотипізацію через півстоліття»[24;56]. Власне звернення літератури до вічних образів-архетипів, універсалій – це не спроба формальної реконструкції минулого, знання і досвід якого замасковані в культурних пам’ятках, а , як зауважує Л.Піскун, «прагнення по-новому, на сучасному рівні пережити та осмислити певне минуле на основі якісно нового духовного контексту»[61;63].

Ще Арістотель перший віддав належне свідомому опрацюванню та засвоєнню набутків культури й мистецтва у літературі. Автор «Поетики» простежив літературну ґенезу трагедії, комедії, джерела яких він вбачав у новому відтворенні УНТ, обрядових ігор і пісень на честь бога родючості й виноробства. Аристотель помічає, що в царині самої літератури відбувається маніпуляція стилями й манерами письма різних авторів»[3;645-658].

Проблему повторення і дзеркальності в культурі досліджував Гегель. Він вважав, що історичний розвиток припиняється і тому людина має знову пройти цей шлях, повторити все, але в ірреальній сфері – у сфері знання. Гегель уводить поняття «пам'ять духу» - надіндивідуальна, колективна, історична, національна система інформації. «Пам'ять духу» відтворює у вільній грі найважливіші здобутки культури»[11;342-367].

Як уже зазначалося, ліричний герой В.Рябого надзвичайно близький до природи, він розчиняється у ній, а вона – у ньому:

Ми в світі, світ у нас – навічно

Не розірвати вже нічим,

Не затулити тінню вічі [67;155].

Будь-який митець змальовує природу такою, якою вона постає у його свідомості. Природа Гуцульщини виступає у творах В.Рябого попередньою субстанцією національного життя, яку ліричний герой немовби бачить із середини у процесі спілкуванні з нею. Автор іде слідами міфів, у яких багато уваги приділялося оновленню життя, буянню природи, коли людина відчувала себе нерозривною іпостассю природи, була з космосом цілим. В.Рябому є близькою думка Вергілія, висловлена ним у поемі «Георгіки» про те, що людина поруч з Богом створює космос як упорядковане гармонійне ціле:

Слухає траву твоє лице,

Сторожко трава в тобі зітхнула.

І твої думки не сплять – течуть

в чебреці, в зарошеній травині:

тільки б не змертвів змалілий Прут

не сховав зірки в піску і глині.

Тільки б жебонів чи гомонів

з джерелом Всевишній щохвилини.

І щоб вітер на воді не змив

Світле відображення дитини [67;44].

У поезії актуальною залишається думка про щастя людини тільки у гармонії з природою. У поезії «Зранку білі вірші»[67;161] поет зображає епікурейський спокій, гармонійне життя-злиття з природою. Це актуальний для вісімдесятників мотив «пам’яті природи в людині»[33;139], «своєї включеності в біокосмічні ритми»[33;140]. За допомогою метафори нам відкривається липневе небо, яке «дрижить вогнем синім». Ціла поезія передає одухотвореність, віру в слово-ідеал. Як ніхто, автор вміло «снідає сонцем» і «обідає тишею», іде за ріку збирати трави в полотняну торбу. Він створює чистий образ незайманої природи Карпат, неосучасненої дійсністю. Поезія В.Рябого утверджує первозданну красу гуцульських краєвидів, як першооснову пантеїстичного світу. Вірші переповнені жовтими, білими, зеленими барвами. Це своєрідний пантеїстичний триплет СОНЦЯ, ПРАВДИ і ЧИСТОТИ. Крім цього, як зауважує М.Ільницький, поети-вісімдесятники гостро реагували на «відчуття втрати людиною гармонії з природою»[33;140]. Так, В.Рябий болісно співчуває і водночас звертається до людини, як до головного винуватця стану природи:

Листок-пророк на древі плаче

Кислотним впившися дощем.

А ти такий сміливий нині

Неначе кращий із синів

У безрозмірній домовині

Од щастя дихать посинів [67;7].

За особливостями світоглядної моделі відчувається платформа міфологічного світобачення, адже праукраїнська міфологія, збережена у фольклорі донесла нащадкам давній філософський досвід народу, його світоглядні принципи. Язичницький синкретизм уявляється поетові ідеальним морально-чуттєвим станом, що його втратила цивілізація.

Таким чином, за допомогою народної демонології В.Рябий зображає поєднання християнства і язичництва. Так, у поезії «Золотів у сні під небом світ»[67;26]автор подає цілу галерею лісових, річкових, польових божеств, які охороняють людей від «кульгавого біса», що уособлює війни, голод, ненависть… Тут ми зустрічаємо «мавку у вінку», мольфара, чугайстра, відьмаків. До цих образів-символів В.Рябий приєднує лейтмотив