На землю місяцевий вій

розтрясав проміння срібняків [67;26].

До речі, асоціація «місяцевий вій» надзвичайно емоційно забарвлена. Власне, слід розглянути символи місяця і Вія з погляду народної демонології. Символіка місяця у всіх народів світу пав’язана з лунарними міфами, де він завжди знаходиться в опозиції до сонця. Його фази – зародження, зникнення, поява – символізують безсмертя, веселість, а також постійне оновлення. Особливо велика віра у чарівну силу молодого місяця, від котрого залежить любов, здоров’я. В Україні, за твердженням О.П.Знойка, місяць був складовою частиною найдавніших богів астрального циклу: сонця, місяця і зорі. Небесний вогонь виходив з цієї тріади[32;254].Місяць розповсюджений образ в українському фольклорі. Старовинний народний культ місяця в епоху християнства невід’ємно увійшов у святкування Різдва. У Екклезіаста світло місяця, сонця та зірок, що зменшується, символізує старіння [69;324].

Що ж до образу-символа Вія, то слід зазначити, що вперше про нього згадав Н.В.Гоголь в повісті «Миргород», де зауважував: «Вий есть колоссальное сосдание простонародного воображения. Таким именем называется у маллоросиян начальник гномов, у котрого веки на глазах идут до самой земли»[18;333].

У В.Рябого ми бачимо містку, лаконічну метафору, що побудована на основі подібності місяцевого проміння до довгих вій потвори. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов’язане повір’я про «недобрі очі, від злого погляду яких все гине»[72;187].

Отож, звертаючись до фольклору і міфології, В.Рябий ревно і послідовно боронить від зникнення той первісно-буттєвий світ, що сьогодні такий далекий і незрозумілий сучасній людині. У художньому просторі його поезії органічно і невимушено існують образи-архетипи, які символізують старосвітське українське буття – село, Різдво, хату, батьків, вишню. Сутність художнього світобачення проявляється через сталі структури – міфологеми та архетипи («Спадкові можливості уявлення, вияв містичної причетності людини до землі, на якій вона живе і в якій поховані духи її предків»[84;107]). Теорія К.Юнга дає змогу пояснити у творах цілий ряд таких семантичних шарів, які залишаються зовсім незрозумілими і навіть безглуздими, якщо розглядати їх як продукт відображення соціально-історичних умов і плід фантазії автора. Ми бачимо у драматичному світобаченні В.Рябого очищення душі, бентежний, незахищений образ любові, немислимий без генетичної пам’яті роду, віри в незнищенність Духу. «Усвідомлення традиції, прагнення відчути її, розшифрувати, як відчуває у собі людина свій родовід»[33;138] є, за М.Ільницьким, однією з визначальних рис поезії цього покоління. Перебування в такій тематичній площині зумовлюється особливим «онтологічним» характером цієї поезії, відчуття «плинності як історичного, так й індивідуального людського буття»[5;198]. Так, у «поемі облич» - «Корнич»[67;22] прослідковуємо художній мотив генетично-міфотворчої пам’яті поколінь: це ідилія природи в образі вишні, повз яку проходили безліч поколінь і «ніхто не запідозрив, що у неї був рак»; в образі вербової тилинки, звідки «випурхнули дві доньки як чічки і син». Це і маргінальна проблематика, коли люди покидають рідний світ, втрачають свої корені і духовність. У поезії «Продали хату»[67;25] ліричний герой в образі хатини висловлює думку, що українська берегиня – це символ гармонійного і чистого буття; а коли людина цього не усвідомлює, вона рано чи пізно опиниться на узбіччі життя. Цей образ-символ стає наскрізним, він оживає й уособлює матір, рідну землю, Україну, яка сумує за давниною:

Я зникла наче вода під землею

Ваша хатина-сиротинонька

Снитесь мені за вечірнім столом

у білих-пребілих сорочках

з блискучими хрестиками на грудях

з чистими поглядами віч

голубої пташки [67;25].

Отже, архетип хати у В.Рябого – це своєрідний зв'язок з попередніми поколіннями, який набуває трагічного звучання.

Свій світ В.Рябий намагається побудувати у вигляді ідеальної системи світоустрою, де було б можливе абсолютне утворення людини, тобто, іншими словами, її природовідповідність, гармонійне злиття з вічним Духом, що реалізується через міфологему кола, яке виражає ідею вічності. Колова структура світу – намагання втекти від смерті. Приклад самої вічності сама природа. Як стверджує М.Павлишин, їй властива циклічність процесів, здатність до постійного оновлення. Людина повертається в лоно природи, прилучаючись до її безсмертя. Коло – це своєрідний макрокосм – це всесвіт з його планетами, зорями та їхніми рухами; тоді як квадрат – мікрокосм, емблема приземленості й терпіння, упорядкованості[58;162]. В індійських та китайських знаках існує певний взаємозв’язок між квадратом і кругом. Так, у Китаї активне чоловіче начало (янь) зображається у вигляді білого круга, тоді коли пасивне жіноче начало (інь) – чорним квадратом. Проміжне місце між колом і квадратом належить восьмикутникові. Саме цим і зумовлене його значення: духовне відродження.

В поезії В.Рябого ці дві фігури не існують паралельно одна від другої, а взаємно переплітаються:

Овал і куб. сплетіння ліній долі.

Крім того, коло, як символ вічності, трансформується в овал, який уособлює яйце – зародження життя; квадрат переходить в багатогранний куб, що теж свідчить про багатовимірність буття чи небуття людини. Власне, оцей куб знаходиться всередині кола, всередині яйця, а отже він і є тим зародком і, в принципі, водночас прахом. Адже рушієм відродження з давніх-давен служить коло, бо символізує рух сонця, як певну закономірну циклічність: перехід від хаосу до порядку. Слушним виявиться зауваження В.Даниленка, який виводить космологічний праміф з казки «Яйце-райце». Далі він порівнює: «Якщо Біблія трактує початок людських страждань від порушення першолюдьми табу в Едемі, то, за українською версією, кінець раю настав від безпечності й легковажності людини, якій дароване яйце, і яка не може сама йому дати раду. Яйце-райце – символ хаосу, енергії розпаду. Зовнішній чинник