Ти боїшся дзеркал і це жах

Їхні нерви тебе обпікають,

В склі промовисто маски зринають

І зникають на вістрі ножа. [67;10]

Таким чином, ми бачимо, що мотив дзеркала (маски) дуже давній у світовій літературі, і, модифікуючись через століття, не втрачає свого первинного значення дотепер . Цей вічний образ уособлює не тільки мірило краси і самозакоханості (Нарцис), але й роздвоєну особистість людини ХХ ст. (А.Камю «Міф про Сізіфа»).

Другий аспект двійництва В.Рябий розглядає в образі Юди. В його поезії він всюдисущий:

Під маскою рідне лице

Нерідне вже. Радий облуді

в саду соловей-фарисей

Пакаявся в чомусь Іуді. [67;35]

Так склалося історично, що серед оточення Ісуса Христа помітно виділявся Юда Іскаріот, образ якого постійно використовується світовою літературою для моделювання самого феномена зради. Його ім’я – символ. Образ рудоволосого зрадника, що передає свого вчителя поцілунком любові в руки грубої сили за мізерну платню в тридцять срібняків, став ніби привидом. За доволі тривалий час було створено своєрідний портрет антагоніста Ісуса, розроблено складну й суперечливу систему мотивувань зрадництва. Орієнтована вона здебільшого на «заземлення» персонажа, а євангельська ситуація пояснюється за допомогою близьких і зрозумілих соціально-політичних, ідеологічних і морально психологічних реалій. Таємничо-похмурий новозавітній образ починає повноцінне літературне життя, заповнене трагічними суперечностями, любов’ю і ненавистю, великодушшям і заздрістю, відданістю і зреченням.

Версії євангелійського зрадника в українській літературі ХХ ст. загалом співзвучні провідним тенденціям переосмислення цього образу в світовому художньому контексті, хоча їм властиві й певні змістово- подієві та мотиваційні новації.

Першою спробою оригінальної трансформації образу Юди в українській літературі можемо вважати вірш О.Романової «Юда» (1897), в якому передано складний внутрішньо-психологічний стан Іскаріота після скоєного злочину. Основне для поетеси – не бажання засудити вчинок Юди, а прагнення пояснити і зрозуміти його зраду, передати стан євангельського персонажа, який усвідомив жах та масштабність наслідків скоєного. Саме цим пояснюється його звернення до смерті, щирість якого не викликає сумнівів:

Хоч небо мовчало, хай смерть не мовчить,

Та крила розпустить та швидше летить.

Тебе як надію я зараз прийму,

Щоб швидше покинуть сю кляту тюрму,

Щоб швидше загадку мені розгадать:

Кому мені вірить? Кого проклинать? [65;54 ].

Літературне функціонування євангельських образів і мотивів характеризується складністю форми та засобів їхньої трансформації, що орієнтується на створення складних моделей світобачення. Незвичайна контамінація реального та євангелійського планів відбувається в оповіданні В.Дрозда «Іскаріот»[26;282], де поведінкові і мотиваційні детермінанти новозавітного образу піддаються істотній інформації. Своєрідність його змістової переакцентуації виявляється в онтологічній множинності акту зради, що невідворотно повторюється в різні часові епохи. Версія В.Дрозда побудована на мотиві постійного воскресіння Юди, який ніби мандрує в часі і просторі й змушений попри свою волю та бажання вершити євангельське діяння.

За однією з легенд, коли Юда повісився, то вдарила блискавка й частини його тіла рознесла по всьому світу. Легендарний мотив множинності зла отримав у літературі численні тлумачення та метафористичні втілення. Підкреслено напружений драматизм використання даної формули властивий, зокрема віршеві С.Галябарди «Сповідь Іуди», де чітко простежується кілька мотивів. Перший виражає незрозумілість євангелійським персонажем свого прокляття:

Простити не можете всі ви мені, чоловіку,

Що Господа вашого вам же вказати зумів [10;54 ].

Другий за змістом наближається до формулювання Ф.Ніцше: «Він повинен був померти: він бачив очима глибини і безодні людини, всю її приховану ганьбу і неподобство. Його співчуття не знало сорому: він проникав у мої найбрудніші закапелки… Людина не терпить, щоб такий свідок жив»[56;634]. Герой вірша під час сповіді каже:

О, темні сліпці, усі ми єдино.

І кожному з нас цей Господь заважав на путі.

- Не вбий, не вкради, будь людиною завжди, людино, -

Нам всі в печінках вже сидять його принципи ті [10;54 ].

Нарешті, виходячи зі знання реальної історії людства після Голгофи, Юда стверджує свою над часову самоцінність:

Господь ще воскресне. Без нього народ, як мурахи,

Народу не можна ні кроку ступить без вождя.

О, скільки ще з ним наберетеся ви усі страху.

І як же при цьому потрібен завжди буду я [10,55].

Таким чином, «літературний» Юда продовжує мандрувати і модифікуватися у найрізноманітніших проявах: одні літератори прагнуть його зрозуміти, а інші – надати зловіщих рис множинності зла. Стосовно художньої трансформації Юди у В.Рябого, то поет не старається передати ані привабливих, ані таємних рис Юді: в нього він виступає як образ, який втілює зраду іншій людині, тобто як певне протиставлення добру – зла, як антагоніст протагоністу, тільки не Ісусові, а загалом у всій всеохопності буття.

За словами Т.Мельничука, «В.Рябий проникає в таємницю буття, дивуючись, нервуючись, сумуючи, вражений побаченим, не підіграє читачеві на полегшення сприйняття. Характерний ключ, притаманний лише цьому авторові. Ним він відчиняє двері у світ гармонії думки, почуттів»[48;9]. Ірина Жиленко досить слушно зауважила про метафоричність Василя Рябого: «Вирвати метафору з поезії письменника просто неможливо, бо, вирвана з тексту, вона одразу мертвіє і стає словесним уламком. Оцю неможливість щось вкрасти у поета я вважаю однією із найголовніших ознак справжньої поезії»[30;238].Справді, будь-яка талановита поезія – відкриття нових «закамарків і загогулин, куди не сягає притомлене око, що звикло ковзати лише на поверхні предмета, площини, квітки, обличчя людини, що не завжди виражає саме людську сутність»[57;9]. Поет інколи цілком випадково пропонує читачеві таке химерне словесне плетиво, яке надається до використання знахарями й шептунами: