вважають фахівці, відомості арабо-перських авторів про три «групи» русів є дійсно відображенням східноєвропейських реалій кінця IX — початку X ст. Якщо припустити, що на цей час не всі руси перебували в контексті політики київських князів, то стає зрозумілим, чому деякі їх автономні групи, принаймні, в районі Донського річкового шляху, Керченської протоки й особливо Волги, вивляють самостійну військово-політичну активність. Навряд чи похід русів на Ітиль у 969 р. був продовженням походу київського князя Святослава 964-965 рр. та його східної політики. Радше за все його необхідно розглядати в контексті прагнення конкуруючих з Києвом і поки що незалежних від нього військово-дружинних груп (русів з Артанії або Славії арабо-перських джерел) узяти участь у грабежі Хазарського каганату та розподілі хазарської спадщини. У будь-якому разі ці тенденції визначають життя всього населення лісостепової зони Східної Європи, зокрема й алано-болгарського населення салтово-маяцької культури, свідчать про нові умови його існування і нові центри геополітичного впливу.
З періодом широкого застосування географічних термінів, основаних на етнонімі «рус» в акваторії Керченської протоки, корелює труд аль Ідрісі «Розваги стомленого в мандрах по областях» (1154 р.). Це праця енциклопедичного характеру, узагальнення практично всього, що було відомо арабським авторам з географії населеної частини землі до XII ст. Як відзначає І. Г. Коновалова, за рівнем та масштабом охоплення матеріалу її можна порівняти з тим, що зробили Страбон та Птолемей для античної науки.
Необхідно підкреслити, що деякі дані, які наводяться аль Ідрісі, архаїчні, відображують ситуацію середини X ст. Цікаво, що для нього, як і для іншого арабського автора XII ст. — аль Гарнаті [33], Хазарія й хазарське населення Східної Європи, незважаючи на те, що вони вже 150 років не існують, є географічною реальністю й описуються поряд з іншими сучасними об'єктами.
Аль Ідрісі був прибічником прийнятих з часів Ібн Хордадбеха поглядів на географію Волги, згідно з якими остання пов'язана рукавом (протокою) із Чорним морем. Про такий поділ Атіла (Ітиля) на рукава, один із яких впадає в Чорне море, аль Ідрісі згадує кілька разів [18, с. 84; 4, с. 217]. Очевидно, що йдеться про водну систему: Дон від переволоки до устя, Азовське море й Керченська протока. Цікаво, що подібні уявлення були характерні не тільки для пізньоантичних авторів, ранньосередньовічних арабів, але й для середньовічних італійських мореплавців [36, с. 247].
Аль Ідрісі також був обізнаний із характерним для ранніх арабських текстів твердженням про те, що Чорне море з'єднується прямим водним шляхом з «Навколишнім Океаном». Автори, котрі дотримувалися подібної точки зору, відзначали існування т. зв. «Константинопольської Протоки», яка нібито починалася з Константинополя і йшла на північ, розділяючи землі слов'ян, аж до її впадіння в «Оточуючий Океан» [23, с. 83; 26, с. 20; 22, с. 175].
На особливу увагу заслуговує розповідь аль Ідрісі про початок ріки Русійа, про її шість приток, про міста, що перебувають на цих притоках, і про проживання в усій цій місцевості якогось народу ан-нібарійа [18, с. 97]. Крім «Розваг стомленого в мандрах по областях» («Нузхат аль муштак фіхтірак аль афак»), ці дані є на відповідному місці мапи (на стику 5—6-ї секцій VII клімату), доданої до цієї праці; ці ж міста названі в «Малому Ідрісі» (скорочений варіант «Нузхат аль муштак») і зазначені на мапі до нього [18, с. 97-98]. У легенді мапи до «Нузхат аль муштак» вони називаються: 1) Лука; 2) (А)ст(а)ркуса; 3) Б(а)рунь; 4) Наміста(а)так; 5) Х(а)рада; 6) (А)бада. На мапі «Малого Ідрісі»: 1) Бука; 2) (А)ст(а)ркуда; 3) Б(а)руні; 4) Буніда; 5) Бу'рада; 6) (А)лгада [18, с. 98-99].
Згадування народу ан-нібарійа в «Нузхат аль муштак» і позначення його міст на відповідній мапі викликали своєрідне трактування в працях Б. О. Рибакова, Б. Недкова й О. Й. Пріцака. На думку останніх, тут в аль Ідрісі йдеться про Сіверський Донець і його притоки, а міста, показані на мапі — це городища салтово-маяцької культури, розташовані в лісостепу в середній течії Дінця, на Осколі й Тихій Сосні [32, с. 292-293]. За Б. О. Риба- ковим, «народ «Ніварія» — майже безсумнівно плем'я «півночі» староруського літопису... , місто Х(а)рада (Бу'рада) — Сарада, тобто Салтів, Верхньосалтівське городище» [34, с. 22], а під горою Кукайа «... потрібно розуміти середньоруську височину, звідки беруть початок усі притоки Дінця» [34, с. 24].
Здавалося б, проблема пошуку слідів Північно-Західної Хазарії в середньовічній арабо-перській традиції вирішена. Саме ці дані нібито дозволяють реконструювати історичну географію регіону. Проте здійснений І. Г. Коноваловою джерелознавчий аналіз багатоскладного змісту розповіді аль Ідрісі про народ ан-нібарійа, про його міста й притоки ріки Русійа демонструє очевидну неправомірність теорій Б. О. Рибакова й О. Й. Пріца- ка [18, с. 102-106]. Найімовірнішим є визначення місця проживання народу ан-нібарійа й, відповідно, його міст, у північній частині Східної Європи [18, с. 106]. На думку І. Г. Коновалової, «локалізація народу ан-нібарійа в Новгородській Русі, на відміну від гіпотези Б. О. Рибакова й Б. Недкова, дозволяє знайти пояснення майже всім назвам міст, відповідає вказівці аль Ідрісі на північне розташування цієї території, ураховує дані обох праць географа й заповнює той протиприродний пробіл у даних,