Відомості арабо-перських авторів, які писали про Хазарський каганат та оточуючі його народи і племена пізніше, в XIV-XVII ст., є, зазвичай, компіляціями вищеназваних праць, хоча і їх можна долучати до доповнення або уточнення деяких фактів.

Таким чином, арабо-перська історична та географічна література, як і візантійські, давньоруські й, окремо, європейські латиномовні джерела, не містить відомостей, які б безпосередньо розповідали про населення Північно-Західної Хазарії, її територію або пов'язані з її історією події. Утім, на основі даних письмових джерел про соціальний лад у Хазарському каганаті з певним ступенем імовірності підлягають реконструкції і відповідні структури алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії. Точність висновків можна перевірити на основі матеріалів могильників лісостепового варіанта салтово-маяцької культури, аналізу планування поселень. У такий же спосіб гіпотетичні дані про напрями міжнародної торгівлі й характер торговельних відносин алано-болгарського населення лісостепового Подоння-Придонеччя у VIII-X ст., отримані на ґрунті праць арабо-перських авторів, слід апробовувати за допомогою відповідних археологічних матеріалів. Подібні способи використання джерельної бази з історії Північно-Західної Хазарії необхідно визнати методично правильними такими, що відповідають характеру й пізнавальним можливостям усіх типів і груп розглянутих тут джерел. Певні відмінності відзначені дослідниками в невеличкий, але важливій щодо вивчення означеної тематики групі джерел хазаро-єврейського походження, які і будуть розглянуті в наступній статті.

Примітки

«Халіфа Ібн Хаййат (пом. 240 р.х. / 854 р. або 243-244 р.х. / 858 р.) — хадісоз- навець та історик, автор однієї генерації з аль Мадаїні (пом. 215 р.х. / 830 р. або 225 р.х. / 840 р., 228 р.х. / 842-843 р.) і Ібн Са'дом (пом. 279 р.х. / 892 р.), попередник аль Балазурі й аль Йа'кубі. Він походив з потомственої родини авторитетних хадісо- знавців Басри і сам як хадісознавець був визнаний Мухаммадом аль Бухарі й іншими укладачами збірників хадісів. Його коротка "Історія" ("Таріх") — найдавніший арабський історичний твір, який дійшов до нашого часу повністю (охоплює період з 1 по 232 р.х. / 622-846 рр.). Основна цінність відомостей Халіфи в тому, що події в нього датовані не тільки порічним викладенням, але й точнішими датами (наприклад, із точністю до дня відповідного місяця), що дозволяє визначити в часі докладніші, але не датовані відомості інших авторів. Джерелом інформації про походи на Кавказ був його вчитель Абу Халід Йусуф б. Са'їд аль Басрі (пом. 190 р.х. / 805-806 р.). Лише в деяких випадках паралельно його відомостям він наводить дані Хішама б. аль Кальбі (пом. 204 р.х. / 819-820 р.), молодшого сучасника Абу Халіда. Інформаторами Абу Халіда були Абу аль Хаттаб аль Асаді й Абу Бара ан-Нумайрі, роки життя яких невідомі, але, зважаючи на те, що вони були попередниками Абу Халіда, можна припустити, що їх записи велися приблизно в середині II ст. р. х. (остання чверть VIII ст. н.е.)» [35, с. 442].

Абуль Аббас Ахмед ібн Яхіа ібн Джабір відомий за прізвиськом аль Бал- лад(з)урі [6, с. 35]. Сучасні сходознавці в російській транскрипції дотримують читан- ня — Абу аль 'Аббас Ахмад аль Балазурі. Помер у 279 р.х. / 892 р. Є автором «Книги завоювання країн» («Кітаб футух аль-булдан»), написаної на кшталт всесвітньої історії [28, с. 23]. Матеріал подано за регіональним принципом (опис завоювань арабів від регіону до регіону в їх хронологічній послідовності), окрім того, аль Балазурі мало датує події, не часто називає своїх інформаторів. У випадках, коли аль Балазурі вказує на свої джерела, він, на відміну від Халіфи б. Хаййата й ат-Табарі (в котрих існад з ланцюжком імен передатчиків звичайно безпосередньо передує повідомленню), перелічує імена авторів на початку зібрання даних, а самі повідомлення наводить уже без посилання на конкретного інформатора [35, с. 442].

Абу Джафар Мухаммад б. Джарір б. Йазід б. Касір б. Галі ат-Табарі народився в столиці Табарістану Амуні наприкінці 224 або на початку 225 р.х. / 839 р. Походив він з місцевої іранської шляхетної родини. Багато навчався, побував у Сирії, Єгипті, Багдаді тощо. Помер у Багдаді в 923 р. «Історія» ат-Табарі — це величезна компіляція, складена із різноманітних джерел. Доведена до 915 р. [8, с. 6-7].

Абу Мухаммад Ахмад Ібн А?Сам аль Куфі написав "Книгу завоювань", помер у 926 р.

Ахмед Ібн абу Я'куб Ібн Дж'афар ібн Вахба ібн Вадіх, на прізвисько аль Я'Кубі [38, с. 3] — сучасна транскрипція «прізвиська» — аль Йа'кубі [35, с. 440].

Ібн аль Асір (1160-1234 рр.), автор 12-томної загальної історії ісламу «Таріх- аль-Каміль» — «Повний звід з історії».

Абу Алі Ахмед Ібн Омар Ібн Русте писав близько 903-913 р. В. В. Бартольд та І. Ю. Крачковський датували його твір 903 р. Він написав велику енциклопедію «аль А'лак ан-нафіса» («Дорогі цінності», з якої зберігся тільки сьомий том, присвячений астрономії й географії [24, с. 159].

Абд аль Хаій б. ад-Даххак б. Махмуд Гардізі був сучасником султана Зазни Зайн аль Міла 'Абд ар-Рашида б. Махмуда (1049-1053 рр.), якому і присвячена книга «Зайн аль-ахбар» [37, с.