Вступ

Творчість англійського письменника Бернарда Шоу – одне із найвизначніших явищ у драматургії XX ст. Оригінальний і сміливий новатор, він розвинув традиції Г. Ібсена і відкрив перед світовим театром нові перспективи. У. Ірвін писав: “Зрозуміти Бернарда Шоу – це означає зрозуміти XX століття”. Дійсно, англійський драматург став виразником своєї епохи, зумівши відтворити не тільки дух, а й логіку її інтелектуального життя, її моральних та ідейних пошуків. [2, 3]

Майбутній парадоксаліст Шоу підкреслює парадоксальність трактувань явищ у Г.Ібсена, коли загальноприйняті закони й норми, фальшиві стосунки перетворюються на свою протилежність, являючи свою справжню суть за допомогою парадоксу – думки, що суперечить усталеним поглядам. Парадокс стане головним прийомом у п’єсах Б.Шоу. У цьому плані твори англійського драматурга можна порівняти також із п’єсами О.Уайльда, який писав: “Щоб збагнути дійсність, треба бачити, як вона балансує на канаті. І лише переглянувши всі ті акробатичні номери, які виконує Істина, ми можемо правильно судити про неї”. Однак, якщо парадокси Уайльда були результатом його скептичного ставлення до світу, то парадокси Б. Шоу – це відображення аномального, алогічного життя, в якому кожне явище, кожне поняття містить протилежний зміст. У Б.Шоу парадокси мають життєву основу, і це не тільки думка, а й ситуація, й конфлікт, які порушують звичний хід подій, виявляючи “банальну безглуздість і зовнішню обманливість оточуючого світу”. [18, 13]

Англійський драматург створює новий театр “ідей”. Внутрішній рух ідей, на його думку, повинен стати найсуттєвішим фактором п’єс. У боротьбі ідей він бачив характерну ознаку сучасного життя й умови формування світогляду людей, їхнього духовного розвитку. Письменник уникав зовнішньої цікавості в своїх п’єсах. У більшості випадків його твори являють собою серію дотепних діалогів між героями, які обговорюють питання сучасного життя. Приводом для дискусій стає та чи інша ситуація, в яку потрапляють дійові особи. Драматична колізія у Шоу висуває перед героями необхідність порушити важливі проблеми. У такій формі англійський драматург розгортає перед публікою різноманітні ідеї. До того ж письменник не претендує на вичерпність відповідей у своїх п’єсах, головне для нього, щоб люди самі думали, шукали своє рішення.

Б. Шоу висуває також нову концепцію героя. На його думку, людство поділяється на філістерів (міщан), ідеалістів та реалістів. Ідеаліст, або романтик, – це людина, що прагне до високої мети, але не розуміє реальності. А реаліст, навпаки, не має жодних ілюзій, проте невпинно прагне до практичного поліпшення дійсності. У світі, за словами Б. Шоу, на 700 філістерів припадає 299 ідеалістів і тільки 1 реаліст. Письменник намагається створити нового героя-реаліста.

Англійському драматургові не подобалися трагічні розв’язки драм Ібсена, який “не зміг уникнути шекспірівського трагізму. Кожна його драма закінчується вбивством або самогубством”. Сам Шоу уникав трагічних розв’язок. “Мої герої не чинять карних злочинів”, – писав він, підкреслюючи силу зображення “буденного трагізму”, а не виняткових обставин. [14, 38]

Б.Шоу намагається наблизити нову драму до сучасних проблем суспільного та інтелектуального життя, обравши для себе, за його словами, “роль блазня, що розважає тільки на перший погляд, а насправді – говорить те, про що всі мовчать або не бачать і не хочуть бачити”.

Естетичні погляди Б.Шоу, які він проголошував не тільки в книзі “Квінтесенція ібсенізму”, а й в інших роботах – “Досконалий вагнеріанець” (1895), “Здоров’я мистецтва” (1908) тощо, знайшли яскраве втілення у його п’єсах. Він стає фактично і драматургом, і режисером. У боротьбі за оновлення англійського театру і за нову драму Б.Шоу підтримували прогресивні критики, театральні діячі, актори (В.Арчер, Дж.Грейн, Дж.Ечерч, Ф.Фарр та ін.). Діяльність Б.Шоу в “Незалежному театрі”, лондонському театрі “Ройял Корт” та інших засвідчила блискучий розквіт англійської драматургії XX ст., яка вплинула на світову культуру взагалі. [1, 345]

У 1913 році була написана відома п’єса “Пігмаліон”, в якій за допомогою античного міфу про скульптора Пігмаліона. Він створив статую морської богині Галатеї і, вражений красою власного витвору, звертається до Афродіти з проханням оживити Галатею. Статуя ожила і, перетворившись на прекрасну жінку, стає дружиною Пігмаліона.

Ця красива легенда про силу й могутність любові була неодноразово використана в літературі. У XII ст. англійський поет і драматург Марстон написав поему “Перетворення статуї Пігмаліона”, наприкінці XIX ст. до міфу звертаються В.Морріс у поемі “Земний рай” і В.Швенк Гілберт у комедії “Пігмаліон і Галатея”. Проте Б.Шоу подає свій оригінальний парадоксальний варіант відомої історії. Його п’єса – зовсім не про кохання (ця тема ледве накреслена), а про силу творчості, про духовне пробудження людини під впливом мистецтва, про можливість здобуття особистістю внутрішньої краси й свободи і про призначення людського життя взагалі. Твір порушує важливі інтелектуальні та моральні проблеми, що не втратили свого значення до сьогодні.

У нашій курсовій роботі ми розглянемо особистість Бернарда Шоу як творця “театру абсурду” у першому розділі і вплив його поглядів на трансформацію міфологічного сюжету у комедії “Пігмаліон” у розділі другому.

Розділ 1. Бернард Шоу як представник світової літератури межі XІX-ХХ століть

1.1. Загальний огляд розвитку літератури на межі XІX-ХХ століть

Розвиток літератури невід’ємний від розвитку суспільства. Література на межі XІX-ХХ століть тісно пов’язана з усіма перипетіями свого часу. Складністю та суперечливістю історичної доби зумовлені своєрідність і розмаїття світового літературного процесу.

Ідеї А. Шопенгауера, С. К’єркегора, Ф. Ніцше, А. Бергсона створювали філософське підґрунтя для різноманітних літературних явищ і художніх течій епохи зламу віків.

Значний