Не менш популярною була філософська концепція Артура Шопенгауера (1788-1860), яка тлумачила світ як творіння вищої духовної сили, ірраціональної і невідворотної “світової волі”. Один із її проявів – притаманна людині “воля до життя”. Нейтралізувати “світову волю” можна лише шляхом пізнання за допомогою філософського споглядання. Ця воля стає нічим у процесі її пізнання, перетворюючи на ніщо і весь створений нею світ. Мистецтво може допомогти пізнати абсурдний світ тільки шляхом інтуїтивного пізнання, через осяяння і прозріння.

Ідеї Шопенгауера підхопив Фрідріх Ніцше (І844-І900), який створив теорію елітарності, винятковості окремих особистостей, яких назвав “над людьми”. Вони є носіями “волі до влади”, стоять “по той бік добра і зла” й покликані керувати натовпом.

Значного поширення набула філософія екзистенціалізму, видатними теоретиками якої були Серен К’єркегор (1813-1858) у XIX ст. та Карл Ясперс (1883-1969) і Мартин Хайдеггер (1889-1976) у XX ст. Екзистенціалізм (від фр. “існування”) проголосив, що існування, тобто незмінні біологічні властивості та біологічні риси людини й умови її буття, передує сутності, а отже, є важливішим від неї. С. К’єркегор стверджував, що не може бути й мови про осмислення людиною світу, бо вона обмежена у своїх можливостях, і що мудрість полягає у зверненні до Бога та усвідомленні власної обмеженості. Світ непізнанний і абсурдний, а існування людини – це “буття для смерті”, яка кидає тінь на все життя; мета існування – смерть. Тому загальний спосіб буття людини в суспільстві – трагічний, сповнений страху, тривоги та відчаю.

Людина, стверджував К. Ясперс, існує як самотнє “я”, як “єдина” у “співбутті” з іншими. А це співбуття є співіснуванням рівноправних особистостей, які керують, роблять добро, служать, виявляють вірність, товариськість у ставленні одне до одного. Тому суть існування полягає в гуманізмі, бо, як стверджував Ж.-П. Сартр, “екзистенціалізм – це і є гуманізм”. [1, 29]

Не менш вагомою стала й інтуїтивістська ірраціоналістична філософія Анрі Бергсона (1859-1941), згідно з якою розум, який керується зиском, може дати людині знання лише нижчого порядку, бо життя є ірраціональним, недоступним для розуму. Вищі знання здатна забезпечити лише інтуїція, осяяння, раптове прозріння. Тому мистецтво не є відображенням життя, а ірраціональним, неусвідомлюваним процесом творення дійсності, під час якого в людській свідомості поєднуються сучасність і минуле, що існує завдяки пам’яті та з її допомогою оживає у формі спогадів.

Великий вплив на розвиток літератури справила психоаналітична теорія віденського лікаря-психіатра Зигмунда Фройда (1856-1939). Він розглядав людину як поєднання трьох елементів: природного “я”, раціоналістичного “я” та морального “я”. Природне “я” – це носій плотських бажань та інстинктів, тобто підсвідомість людини. Раціоналістичне “я” – розважлива, суха й фальшива свідомість, а моральне “я”, яке З. Фройд називає ще “над-я”, – це над свідомість, яку суспільство нав’язує людині. Між усіма елементами особистості точиться боротьба, і людина є її жертвою. Придушення підсвідомих потягів надсвідомістю породжує різноманітні комплекси, тобто психози. Підсвідомість є джерелом енергії людини, саме її імпульси стимулюють усю її діяльність, зокрема художню творчість. Фройд виходить із того, що у людині закорінене зло, приховане тваринне начало, людина ніби перебуває на краю прірви, яка таїться в її душі. Тож добро мусить збороти зло в самій людині, в її душі.

Наприкінці XIX ст., розчаровуючись у колишніх ідеалах та засобах їх художнього втілення в літературних творах, письменники часто відмовляються від творчого методу критичного реалізму. Сумнів у художніх можливостях критичного реалізму зумовлює появу натуралізму та неоромантизму, які відкидають типізацію та узагальнення життєвого матеріалу, намагання дати універсальні рецепти на всі випадки життя, відкрити глибинні життєві істини.

Натуралісти, полишивши соціально-психологічні узагальнення, звернулися до точного, фактографічного, заземлено деталістичного та правдоподібного зображення життя. Вони намагалися пояснити соціальну нерівність і зумовлені нею соціальні біди біологічною спадковістю, до якої дотична ідея грізного та страшного невідворотного фатуму, визначеної кожному долі. Неоромантизм намагався відірватись від похмурої та сповненої горя дійсності, втекти у світ мрій та ідеалів, екзотичні краї шляхетних, прекрасних душею і вчинками героїв, які невтомно борються з житейським злом. Відмовившись, так само як і натуралісти, від соціально-психологічних узагальнень, неоромантики звернулися до зображення унікального, героїчного та екзотично-романтичного.

Розчарування в життєвій дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричинило зацікавлення новітніми філософськими теоріями та появу нових художніх напрямів, які отримали назви декадентських, авангардистських та модерністських. Французьке слово “декаданс” означає занепад, “авангард” – передова охорона, а “модерн” – сучасний, найновіший. Цими термінами почали позначати якісно нові явища в літературному процесі, ті, що стояли на передових, авангардних позиціях та були пов’язані з занепадом і кризою суспільної думки й культури, з пошукуванням позитивних ідеалів, звертанням у цих пошуках до Бога та віри, до містичного та ірраціонального.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури. В цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і може пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній