Модернізм – це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукає до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестує проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкидає цілком його досягнень, а навіть використовує їх, розвиває та збагачує у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві.

Модернізм як художній напрям є внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які ґрунтуються на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Наприкінці XIX ст. виникають імпресіонізм, символізм та естетизм. На початку XX ст. до них додаються експресіонізм, футуризм, кубізм, а під час і після першої світової війни – дадаїзм, сюрреалізм, школа “потоку свідомості”, алітература, до якої входять антироман, “театр абсурду”. [9, 439]

1.2. Бернард Шоу як творець “театру абсурду”

Бернард Шоу – видатний англійській драматург, театральний критик, громадський діяч. Його драматургія стала одним із найпомітніших явищ літератури кінця XIX – першої половини XX ст. І в житті, і в мистецтві Шоу займав активну позицію, бо йому була не байдужа доля сучасної цивілізації, упродовж свого довгого життя він завжди ставав на захист демократії і культури.

Шоу народився 1856 року в Ірландії, у Дубліні, в родині дрібного службовця. 1871 року завершив навчання у Дублінській школі. Втім спогади про школу викликали у ньому лише прикрість. Допитливий від природи, він дуже рано навчився читати, іноді йому навіть здавалося, що мав цю здатність від народження. У десять років він вже начитався Біблії і Шекспіра, у 12-13 років захопився романами Діккенса. Завдяки Шекспіру він відкривав для себе історію Англії, за романами Дюма вивчав історію Франції. Мати письменника мала гарний голос, захоплювалась музикою, виконувала оперні арії, ораторії. У 15 років Шоу добре знав твори великих композиторів: Генделя, Бетховена, Верді, Гуно. Вже дорослим навчився грати на фортепіано. Серед композиторів найбільше шанував Моцарта і мав його за взірець митця, що “може писати серйозно і не бути нудним”. Ще підлітком Шоу приохотився до опери і театру.

Ставши драматургом, Шоу розпочав творче змагання з ...Шекспіром, якого вважав автором дуже сучасним: “Шекспір ладен був би розпочати у XX столітті, якби тільки XVII йому дозволило”. Проте Шоу не робив із великого драматурга кумира, навіть “виправляв похибки” Шекспіра, дописував нові фінали до “Макбета” і “Бурі”. 1910 року написав драматичну мініатюру “Смаглява леді сонетів”, в якій сам Шекспір став дійовою особою. Втім, своє драматургічне обдарування Шоу усвідомив не відразу.

До 1876 р. Шоу мешкав у Дубліні, після школи працював клерком у конторі, а потім переїхав у Лондон, де почав співпрацювати з різними журналами. Шоу пригадував, що більшість часу перших років перебування у Лондоні минули у бібліотеці Британського музею, де він познайомився із багатьма цікавими людьми та відкрив світ нових ідей. Найбільший вплив мали на нього соціалістичні ідеї перебудови світу.

Незабаром стало ясно, що він має талант публіциста. Спробував свої сили Шоу також у художній прозі. 1879 p. завершив перший роман “Незрілість”, 1880 p. – “Ірраціональний зв’язок”, 1881 p. – “Кохання артиста”, 1882 p. – “Професія Кешеля Байрона”.

Однак видавці всі ці твори відхилили. Публікація романів на сторінках соціалістичної преси не стала помітним явищем у літературі. Спочатку автор вважав, що причина неуспіху – надто гостра критика буржуазної моралі; з часом він визнав, що читати його романи досить нудно. Проте вони стали школою письменства, допомогли становленню власного стилю: перші парадокси Шоу, якими вславляться його п’єси, з’явилися у цих творах.

На початку 80-х років відбулася і перша зустріч Шоу з Оскаром Уайльдом. На той час Уайльд, вже відомий автор віршів, казок, роману “Портрет Доріана Грея”, визнаний майстер парадокса, робив перші спроби у драматургії. Між ними встановилося дивне суперництво.

Уайльд мав славу чудового оповідача, зазвичай всі затихали, коли він починав говорити. Шоу поставив собі за мету стати блискучим оратором, хоча й відчував острах перед публічними виступами. Шоу був одним із засновників фабіанського товариства, яке сприяло поширенню соціалістичних ідей. Назва товариства походила від імені полководця Фабія, що вславився здатністю вичікувати і вчасно завдавати ударів. Як член товариства, Шоу пропагував соціалістичні ідеї, виходив разом із робітниками на маніфестації та мітинги, але робив усе залежне від нього, щоб уникнути кровопролиття. Він став таки справжнім оратором і упродовж 12 років тричі на тиждень збирав на своїх виступах величезну аудиторію, навчившись навіть дуже серйозні думки передавати у доступній формі. Можливо, саме ці політичні дискусії допомогли Шоу у створенні п’єс-дискусій.

Друга половина 80-х pp. позначені активною діяльністю і плідною роботою у пресі як художнього рецензента, музикального oглядача, а згодом – театрального критика. Шоу написав таку кількість статей, що з часом тільки музичні огляди склали три томи “Музика у Лондоні 1890-1894 рр.”.

Популярність прийшла до Шоу спочатку як до театрального критика. Його називали “кращим гумористом Лондона, винахідником неймовірних парадоксів”. Свій успіх Шоу пояснював тим, що “критика приємна юрбі... вона задовольняє її хижість, її заздрість, її потребу в обожнюванні”. Шоу вважав, що