який навчає її декламувати уривки з поетичних творів, грати у віст, знайомить з іменами визначних акторів тощо. Після перших “випробувань” у провінції Перегрін привозить її до Лондона. Тут дівчину навчають французької мови й танців, возять на концерти й театральні вистави. Дещо грубувате і незграбне в її манерах сприймалося дамами з вищого товариства за милу розкутість. Але одного разу дівчина, граючи в карти з якоюсь леді, зловила її на шахрайстві. Забувши про всі правила поведінки, вона грубо облаяла її та залишила кімнату з непристойними жестами. Обурені аристократи відмовили Перегріну від дому, а сама дівчина втікає з Перегріновим камердинером. Врешті-решт, герой дарує нареченим гроші на відкриття кав’ярні чи шинку. Як свідчить біограф Шоу – X. Пірсон, коли драматургу вказали на схожість “Пігмаліона” з епізодом з роману Смоллета, він сказав, що цей фрагмент з прочитаного ним ще в дитинстві твору міг мимоволі залишити слід в його пам’яті: “Як Шекспір і Мольєр, я беру все, що трапляється мені під руку, і потім осучаснюю, забезпечую шовіанською філософією та сьогоднішнім змістом”. [3, 48]
Серед літературних джерел комедії Шоу можна вказати на ще одне. Важко сказати, свідомо чи знов-таки підсвідоме народилася ця спільність, але впадає в око те, що “дует” професора Хігінса і полковника Пікерінга нагадує двох інших друзів та однодумців із сучасного Шоу твору англійської літератури. Це – Шерлок Холмс і доктор Ватсон. Якщо знаменитий детектив за кількома вирізаними словами міг безпомилково визначити газету і знайти статтю, з якої їх було взято, то Хігінс за кількома промовленими людиною словами так само безпомилково міг визначити місце народження цієї людини “з точністю до шести миль, а в Лондоні – двох”. До того ж, і Холмс, і Хігінс – “безнадійні” холостяки (як, до речі, міфічний Пігмаліон до появи своєї “фатальної” статуї. Подібно до кіпрського царя-скульптора, що був “за сумісництвом” жерцем богині Афродіти, Холмс і Хігінс також є справжніми жерцями: перший – криміналістики, другий – фонетики (“моя професія і моя пристрасть”). Кілька паралелей можна провести і між Ватсоном та Пікерінгом. Обидва прибули до англійської столиці з Індії, обидва є асистентами головних “жерців”, обидва мають більш м’який та покладистий характер, ніж їхні неспокійні друзі. [4, 19]
Нарешті, поряд із прототипами міфологічними й літературними, Хігінс має також прототипи реального. Це його тезка Генрі Суїт, відомий англійський науковець, визначний фахівець у галузі фонетики. Про “талант фонетиста” Суїта (він помер саме того року, коли писався “Пігмаліон”) Шоу говорить у передмові до своєї комедії: “Ті, хто його знав, угадають у мене в III акті винайдену ним систему стенографії”. Повідомляє Шоу і про спробу Суїта створити Універсальний алфавіт, щоб “бездоганно зображати будь-який звук у мові” [10, 10]. Слід зазначити, що ідеєю подібного алфавіту захоплювався протягом усього життя і сам автор “Пігмаліона”. Цікаво, що згідно із заповітом Шоу, на дослідження із створення нового алфавіту, який у більшій мірі відповідав би англійським голосним і приголосним, була виділена значна сума. І вже по смерті Шоу його п’єса “Андрокл і лев” була надрукована знаками нового алфавіту, обраного спеціальним комітетом з усіх запропонованих варіантів. Таким чином, комедія “Пігмаліон” мала привернути увагу англійців, які, на думку Шоу, “не поважають рідної мови”, і до проблем фонетики. Адже “написання слів у них є настільки жахливим, що людині не навчитися самій промовляти їх”: англійська мова, вважає драматург, недоступна навіть англійцям. “Якщо моя п’єса, – зазначає він у передмові до “Пігмаліона”, – доведе до свідомості суспільства, що є на світі такий народ – фонетисти й що вони належать у сучасній Англії до найпотрібніших людей, то вона зробила свою справу”. [10. 11] І хоча Шоу зауважує, що “Пігмаліон-Хігінс не є портретом Суїта”, оскільки “вся історія з Елізою Дулітл” для цього вченого була б неможливою, все-таки “в Хігінсі присутні риси Суїта”.
Якщо образ Хігінса виник у художній уяві Бернарда Шоу завдяки кільком прототипам (“свідомим” і “підсвідомим”), то інший головний образ “Пігмаліона” – Еліза Дулітл – народився завдяки насамперед одній людині. У 1897 році Шоу дивиться постановку “Гамлета”. Особливо вразила його гра актриси Стели Патрік Кембл, яка виконувала роль Офелії. Будучи сам рішучим борцем із застарілими традиціями, драматург захопився тим, що Офелія-Кембл також нехтувала театральними штампами у виконанні цієї, за словами Шоу, “неспроможної до розвитку” ролі. [5, 13] Сподобалась йому і гра актора Форбса-Робертсона, який “легко і природно” виконував роль принца Датського. Бернард Шоу, переглянувши цю виставу, відразу задумав створити нову п’єсу: “Цезар і Клеопатра” вилетіли в мене з голови. Це місце посіла п’єса, яку я захотів для них (Форбса-Робертсона і Патрік Кембл) написати. Він буде вестендським джентльменом, а вона – істендською дамою, у фартушку і з трьома страусовими пір’ями”. Одначе задуму судилося здійснитися лише через п’ятнадцять років...
Коли Шоу читав свою новостворену п’єсу, місіс Патрік Кембл спочатку зовсім не підозрювала, яку роль їй судилося зіграти, їй здавалося, що вуличне дівчисько аж ніяк не може бути головною героїнею, і вона чекала, коли ж нарешті з’явиться “її” роль. Але поступово актриса, яка знала, що від Шоу можна очікувати найнесподіваніших речей, почала здогадуватись: саме їй призначено промовляти ці жахливі й вульгарні звуки. Вона почала уважно вслуховуватись у текст, а коли Шоу закінчив читку, місіс Патрік