Тут розпочинається зовсім інша історія. Така собі “п’єса в п’єсі”, мелодрама поряд з комедією. Коли Шоу підходив до дверей місіс Кембл, він почувався спокійно й діловито. Не минуло і миті після того, як він побачив актрису, а він збагнув, що до нестями закохавсь у неї. “У голову не лізло нічого, окрім тисячі сцен, героїнею яких була вона, а героєм я. А мені ж уже ось-ось виповниться 56!.. Роки спадали з моїх плечей, немов шати”. Так почалися ці знамениті “інтимні стосунки”, які тривали протягом кількох років. Знаменита актриса очікувала, що Шоу заради неї розлучиться з дружиною. Однак свою Шарлотту драматург кохав як друга: стосунки між Шоу та дружиною мали платонічний характер, оскільки вони побрались у немолодому віці, народжувати дитину було небезпечно, а статевих відносин, неосвячених народженням дітей, Шарлотта не визнавала.

Але що ж це було насправді між Шоу та місіс Кембл? Про цю пізню пристрасть Шоу написано чимало. Кохання чи палка закоханість, “тісна близькість” (вислів Шоу) чи односторонній, з боку Шоу, потяг? І до сьогодні все це залишається загадкою. Принаймні місіс Кембл розірвала з Шоу стосунки і вийшла заміж за людину, що була набагато молодшою од неї. Від цього пізнього, “фатального” кохання Шоу та Патрік Кембл збереглося велике за обсягом листування. На її основі американський драматург Джером Кілті написав п’єсу “Любий брехун”, яка з великим успіхом йшла в театрах різних країн у 60-ті роки. [15, 16]

Сама ж комедія “Пігмаліон” за участю Патрік Кембл в ролі Елізи та Бірбома Трі в ролі Хігінса була зіграна вперше 11 квітня 1914 року в лондонському Театрі його величності та витримала 118 вистав. Роль Елізи вважається найвищим досягненням артистичної кар’єри місіс Кембл. Варто згадати постановку “Пігмаліона” Бернарда Шоу в 1914 році, яку розпочав Герберт Бірбом Трі, відомий режисер і актор, котрий сам збирався стати професором Хігінсом, а на роль квіткарки Дулітл запросив місіс Кембл, яку знав як талановиту виконавицю і... жінку, котру обожнював автор п’єси. Репетиціями орудував Бернард Шоу. Драматург вимагав від акторів уваги до кожного слова, до кожної ремарки. Від розуміння тексту, наголошував він, залежить передача авторської думки глядацькому залу. Актор – провідник, певною мірою першопроходець, але ні в якому разі не інтерпретатор. Шоу по кілька разів на день нагадував акторам, що він полюбляє гумор, але перевагу надає думці, тому і мріє про “партер філософів”, себто про глядачів, які вміють мислити, перейматися авторською думкою, а не тільки реготати з приводу чи без приводу. Ремарка була для Шоу божеством, якому він поклонявся сам і примушував поклонятись усіх, хто брав участь у постановці вистави: і акторів, і художника, і навіть робочих сцени. Крісло, за задумом Шоу-режисера, мало стояти не за крок від вікна і не за два кроки, а тільки – за півтора. Стіл треба посунути до шафи. На ньому обов’язково мусить бути книга з фонетики. З-під килима треба, щоб визирали професорські капці... “Ви маєте бачити весь кабінет Хігінса, кожну дрібничку в ньому, як бачить усе горобець, що сидить на підвіконні”, – пояснював роздратовано драматург тим, хто не міг зрозуміти “величного” творчого задуму. Шоу не дозволяв акторам розслабитися ні на хвильку, і тільки місіс Кембл могла, якщо їй ставало нудно, зникнути на чверть години за лаштунками або сісти в першому ряду глядацького залу й спостерігати за репетицією, нібито вона тут людина випадкова, а не виконавиця головної ролі. Це дратувало всіх, окрім Шоу. Він тільки поблажливо посміхався. Репетиції тривали. Все йшло за планом Шоу, та раптом сталося непередбачене: за два тижні до прем’єри місіс Пет зникла з новим коханцем. Шоу був приголомшений. Кілька днів у театрі було затишшя. Актори відпочивали, чекаючи на розв’язку. Аж раптом, так само несподівано, з’явилась чарівна прима, і все почалося з початку. Прем’єра відбулася в запланований день. У залі не було де впасти яблуку. Поширилась чутка, що підчас вистави, за задумом драматурга, має бути зламане найдавніше сценічне табу: з вуст героїні п’єси мусить вилетіти фраза, яку можна почути тільки в найбрудніших лондонських кварталах. Один з мемуаристів згадував, що глядачі поділились на два табори: в одному були ті, хто стверджував, що Петрік Кембл не насмілиться порушити традицію лондонських театрів і не образить слух театральної публіки брутальністю, на кшталт: “до бісової, матері”, а в протилежному таборі тріумфували ті, хто був впевнений, що нарешті пуритани одержать поразку. Петрік Кембл насмілилась. Брутальних слів було чимало. Вона суворо дотримувалась тексту, як навчав режисер. “Сурми Бернарда Шоу нарешті зруйнували єрихонські мури, зведені лордом-камергером”, – констатував у своєму нотатнику Безіл Дін, один з найвпливовіших лондонських продюсерів. [17, 42]

Бернард Шоу весело потирав руки: хай знає публіка, що англійська мова має широкий діапазон – від солоної до нетряної. Може, хоча б цей скандал приверне увагу до питань... фонетики. Адже зараз на часі створити нову абетку, яка відповідатиме звукам англійської мови, щоб не писали Ліверпуль, а потім не читали – Манчестер, щоб ось такі квіткарки, як Еліза Дулітл, могли опанувати нормовану лексику. Яка різниця між світською дамою і звичайною квіткаркою? Ніякої, якщо