Проте, як це нерідко траплялося з п’єсами Бернарда Шоу, англійських постановників випередили на континенті: вперше “Пігмаліон” зіграли в жовтні 1913 року у Відні.

2. 3. Спільність та протилежність рис головних героїв комедії Б. Шоу та давньогрецького міфу

Комедія Шоу має двох головних героїв – Пігмаліона-Хігінса та Галатею-Елізу. Вони зустрічаються – звичайно ж, раптово, – ще у першій дії п’єси, що являє собою хрестоматійний приклад експозиції. Під портиком церкви ховаються від зливи мешканці Лондона. Потоків дощу не помічає лише чоловік із записником: він швидко робить якісь нотатки і, здається, повністю поринув у них. Між іншим, він записує кожне слово вуличної квіткарки, яка налякана ним – напевно це поліцейський або шпигун! Але якщо цей чоловік і є нишпоркою, то його здібностям щиро позаздрив би сам Шерлок Холмс. Адже чоловік із записником – справжній чудодій! Він з легкістю, немов граючись, визначає звідки родом усі ті незнайомці, що ховаються від дощу! Як це в нього виходить? Виявляється, він – знавець фонетики, науки про вимову. “Воістину, щасливий той, кому його захоплення надає засоби для існування”, – говорить він джентльмену, що виявляється полковником Пікерінгом, автором “Розмовного санскриту”, який спеціально приїхав з Індії, щоб познайомитися з Генрі Хігінсом, автором “Універсального алфавіту”. “Ви чули, на якому жаргоні вона говорить? – звертається Хігінс до Пікерінга, вказуючи на квіткарку. – Цей жаргон назавжди прикував її до панелі. Так ось, сер, дайте мені три місяці, і ця дівчина зійде в мене за герцогиню на прийомі у будь-якому посольстві”. [19, 284]

Ці слова Хігінса полковник, що оселився у професора, пригадає наступного дня (друга дія п’єси), коли до кабінету Хігінса завітала квіткарка – у давно задуманому Шоу капелюсі з трьома різнокольоровими страусовими пір’ями. Квіткарка прийшла “дати заробити” Хігінсу, адже вона має намір брати в нього уроки англійської мови: “Я хочу бути продавщицею у магазині квітів, а не торгувати фіалками на розі Тотенхем Корт-роуд”. [19, 286] Тоді-то Пікерінг і пропонує Хігінсу парі: якщо йому дійсно вдасться видати її за герцогиню, полковник, що бере на себе обов’язок платити за уроки Елізи, визнає, що автор “Універсального алфавіту” – найкращий педагог у світі. Цей епізод – парі – можна вважати зав’язкою комедії. Пропозицію Пікерінга Хігінс приймає із захопленням – вона видається йому, жерцю науки, “диявольськи спокусливою”.

Експеримент триває. Хігінс визнає, що Еліза впродовж кількох місяців навчання вже зробила чималі успіхи. “Парі я неодмінно виграю, – говорить Пігмаліон своїй матері у третій дії. — У неї чудовий слух, і вона сприймає все значно краще, ніж мої учні з буржуазних верств, тому що її доводиться вчити з самого початку, як навчають чужої мови”. [19, 296] Отже, він має справу з глиною, мармуром, слоновою кісткою – матеріалом, з якого можна зробити чудовий і довершений витвір. І Хігінс захоплений роботою з цим матеріалом, сировиною не лише тому, що Еліза виявилася талановитою ученицею. Він бачить у мові те знаряддя, що здатне зруйнувати соціальну нерівність людей: “Ви навіть не уявляєте собі, як цікаво взяти людину, наділити її новим мовленням і за допомоги цього мовлення зробити її зовсім іншою. Адже це означає знищити прірву, яка розділяє класи і душі людей”. Однак прониклива місіс Хігінс не поділяє ентузіазму свого сина. Вона дивується тому, як “безмежно тупі” мужчини не бачать “проблеми”: “що робити з Елізою потому?” Але “мужчин” це зовсім не обходить. Тому що двоє джентльменів, за влучним висловом місіс Хігінс, це “дорослі діти, які граються з живою лялькою”. [19, 298]

І ось, коли всі хвилювання лишилися позаду, а експеримент завершився справжнім тріумфом, – Еліза поводила себе на прийомі так бездоганно й вишукано, що дехто прийняв її за угорську принцесу – мовляв, самі англійські аристократи не здатні так правильно говорити рідною мовою, – Галатея починає бунтувати. Перший прояв її обурення – влучний кидок пантофлів Хігінса в його обличчя. “Я виграла вам парі, чи не так? З вас цього досить. А до мене вам і діла немає”. Еліза з жахом думає про те, що її, навчивши мови, манер поведінки, культури (бодай лише зовнішньої), тепер знов викинуть на вулицю, звідки підібрали колись: “Що зі мною буде?.. На що я здатна? До чого ви мене підготували? Куди я піду? Що буде далі?.. Раніше я торгувала квітами, а не собою. Тепер, коли ви зробили з мене леді, мені не залишається нічого іншого, як торгувати собою. Краще б ви лишили мене на вулиці”. [19, 344]

Галатея, яка, за міфом, має бути покірною своєму творцю, у комедії Шоу бунтує проти свого Пігмаліона – проти його егоїзму, грубості, жорстокості. Проти того, що її тримали за якусь річ, ляльку, а не за живу істоту. В ній абсолютно не бачили людину. Тому вона й залишає будинок на Уїмпол-стріт, знаходячи тимчасовий притулок у місіс Хігінс, якій розповідає, “як огидно повелися з нею”. “Вона прив’язалася до вас обох. Вона так старалася заради тебе, Генрі! – пояснює Хігінсу мати. –Ти навіть уявити собі не можеш, що означає для такої дівчини розумова праця. Нарешті настає великий день. Вона справляється