Еліза не мириться із становищем колишнього капустяного качанчика: їй так хочеться “трішечки уваги, лагідного слова”. По завершенню експерименту вона опинилась у насправді драматичній ситуації. Еліза знаходиться у порожнечі, між двома вогнями – між минулим, що вона його залишила назавжди, і майбутнім, що виявляється неясним: “Пам’ятаєте, ви мені роз повідали, що, коли дитина потрапляє до чужої країни, вона швидко починає говорити чужою мовою і забуває свою. Я – така дитина у вашій країні. Я забула свою рідну мову й можу говорити тільки вашою. Саме тепер, коли я пішла з Уїмпол-стріт, я назавжди покінчила з Тотенхем Корт-роуд”. [19, 310] Дійсно, на Уїмпол-стріт, до Хігінса, Еліза не має наміру повертатися: “Ви хочете, щоб я повернулася лише для того, щоб подавати вам пантофлі, витерплювати ваші примхи і бути у вас на побігеньках?” [19, 311] Глядач, вихований на традиціях добре зробленої п’єси, який протягом комедії Шоу очікував, що Пігмаліон-Хігінс і Галатея-Еліза неодмінно поєднаються у шлюбі, помилився. Парадоксаліст Бернард Шоу “вивернув” звичний міфологічний сюжет. Його Галатея не лише бунтує проти свого “творця”, вона також говорить йому, що не вийшла б за нього заміж, якби той навіть благав. Проте Хігінс і не думає благати. Він – переконаний холостяк, який не бажає поступатися своїми принципами. “Якщо ви хочете повернутись, – відверто каже він Елізі, – повертайтесь заради справжньої дружби. Іншого не чекайте”. [19, 327] І справа не в тому, що Хігінс грубо поводиться з Елізою тому, що вона вийшла з низів. Він, за власним визнанням, і з герцогинею поводиться як з квіткаркою: “Я не можу перебороти себе і не збираюся змінювати свої манери... Справа не в тому, що я грубий з вами, а в тому, що я ніколи ні з ким не буваю іншим”. [19, 327] Хігінс, якого звикли засуджувати як циніка, мізантропа і жінконенависника, є у певних відношеннях близький самому Шоу. Адже доктор фонетики, подібно до видатного драматурга, також відкидає умовності й традиції, без поваги та з іронією ставиться до багатьох явищ життя.

А що буде далі? Невже “хеппі енд”? Ні, п’єса Шоу ні в якому разі не повинна закінчуватися традиційним для тогочасних драм “хеппі ендом”. “Пігмаліон” – це блискуча комедія, але комедія не стільки розважальна, скільки соціальна. Недарма сам драматург зазначав у передмові, що вона є “інтенсивно і навмисно дидактична”. Просто саме мистецтво, на думку Шоу, “не може бути іншим”. Розвиток драматичного конфлікту “Пігмаліона” він свідомо завершує відкритим фіналом, аби у глядача не виникло думки, “що справу вже зроблено і проблеми вирішені за нього самим драматургом”. Адже театр Шоу – інтелектуальний, він мусить привчати людей мислити, “відкритого фіналу” вимагала нова естетика Б. Шоу, яка випереджала як тогочасну англійську драму, так і уявлення режисерів, акторів, глядачів, що були просто не готові до подібних “неромантичних” завершень. Показово, що визначний англійський актор Бірбом Трі, який грав роль Хігінса, у фіналі вистави – за мить до закриття завіси – кинув до ніг Елізи букет квітів. І публіка, ясна річ, залишала театр переконаною у подальшому одруженні Хігінса з Елізою. Шоу, до намірів якого не входило розчулити глядача (навпаки – роздратувати його), був у гніві. “Ваш фінал огидливий, – говорив він Б. Трі. – Вас за нього слід розстріляти”. [17, 44] А вже по смерті Бернарда Шоу, в рік його століття, за сюжетом “Пігмаліона” було створено знаменитий мюзикл “Моя прекрасна леді” (музика Ф. Лоу, лібрето А. Д. Лернера). Підкоряючись законам жанру і всупереч задуму Б. Шоу, його автори насмілились не лише змінити кінцівку, а й взагалі по-новому написати твір. У мюзиклі Еліза, така собі приборкана норовлива, залишається разом із Хігінсом.

Ніби передбачаючи цей синдром “Моєї прекрасної леді”, Шоу написав своєрідний шостий акт комедії – післямову до “Пігмаліона”, в якій він роз’яснює подальшу історію своїх персонажів. Так, драматург повідомив, що Еліза вийшла заміж за... другорядного героя комедії Фредді. Якщо Хігінсу, стверджує Шоу, на віку написано залишатися холостяком, то Еліза зовсім не створена для того, щоб лишатися старою дівою. До того ж у фіналі п’єси вона згадає про те, що юний Фредді, на якого Еліза справила приголомшуюче враження своїм “жаргоном” у салоні місіс Хігінс, щоденно освідчується їй у кохання тричі на день – щоправда, у листах. “Фредді щиро кохає Елізу і не командує нею та й навряд чи командуватиме, незважаючи на свою соціальну перевагу”, [18, 12] – пише Шоу у післямові. Отож, Еліза опинилась між Хігінсом та Фредді: “Чи обере вона собі