за талан усе життя подавати пантофлі Хігінсу або віддасть перевагу тому, щоб усе життя їй подавав пантофлі Фредді? Відповідь не викликає сумнівів”. Шоу повідомляє також, що Еліза разом з Фредді отримали магазин квітів (тут допоміг Пікерінг), і після “тимчасових негараздів” молоде подружжя досягає успіхів. Еліза ніколи не шпиняє свого чоловіка, до полковника прив’язана, як дочка, але так і не кинула звички шпиняти Хігінса. Хоча вона і відчуває, що його байдужість варта більшого, ніж палка закоханість деяких пересічних чоловіків, усе-таки... “Усе-таки Галатеї не зовсім подобається Пігмаліон: занадто вже богоподібну роль він грає в її житті, а це не дуже то й приємно”. [17, 44]
Чи варто казати, що такий фінал не прийняли ані глядачі й читачі, ані критики. Одні вважали, що він надуманий і немотивований; другі були впевнені, що Шоу просто-напросто містифікує читачів, підтрунюючи над тими, хто звик до визначеності фіналів; треті продовжували вбачати в Елізі та Хігінсі закоханих, які не мислять свого кохання поза сварками. Як би там не було, але запропонований Шоу кінець є цілком логічний і по-своєму закономірний і виправданий. А сама комедія – як справжній витвір мистецтва – надає можливості для різних тлумачень та інтерпретацій і привертає увагу глядачів, де б і коли б вона не гралася. Бо “Пігмаліон”, поряд зі своїми численними дотепами, комічними ситуаціями і блискучим гумором, є також п’єсою про людину, про її можливості незалежно від походження й мови, якою вона розмовляє. “Я знаю, – говорить Еліза Хігінсу наприкінці комедії, – я проста, темна, а ви великий учений і джентльмен. Але ж і я людина, а не грязь у вас під ногами”. [19, 350]
Бернард Шоу говорив про самого себе: “Якщо людина жартує стільки років, значить вона або з’їхала з глузду, або ж у її жартах є крупинка серйозності”. [12, 10] І багаточисельні “серйозні жарти” Шоу – його чудові комедії на вічні актуальні теми – давали видатному драматургу підстави стверджувати: “Кожна з моїх п’єс – це послання до людства”. [12, 11]
Висновки
1913 року з’явилася одна із найпопулярніших п’єс Шоу “Пігмаліон”. Сюжет її, як і більшості його творів, побудований на парадоксі. Драматург використав відомий грецький міф про Пігмаліона, скульптора, який зневажливо ставився до кохання, надаючи перевагу мистецтву. За це богиня Афродіта покарала його: вона наслала на Пігмаліона кохання до найпрекраснішого його витвору – статуї богині Галатеї. Вражений коханням, Пігмаліон змушений страждати, бо його кохана залишалася лише витвором із холодного каменю. Пігмаліон вблагав Афродіту оживити Галатею. Статуя ожила і, перетворившись на жінку, стала дружиною Пігмаліона.
Цю прекрасну легенду про силу і всепереможність кохання в мистецтві використовували неодноразово. Але Шоу оригінально переробив міф, підкоривши своєму творчому задуму. Його п’єса, на перший погляд, зовсім не про кохання, принаймні про кохання герої не говорять. Вони вирішують зовсім інші проблеми. За буденними подіями і кумедними ситуаціями Шоу побачив важливу проблему – проблему пробудження людської гідності, можливість реалізації особистістю внутрішньої краси.
Хігінс, сучасний Пігмаліон, “доторкнувшись до Галатеї” чарівним словом свого мистецтва, пробудив у ній невідомі життєві сили й прагнення людського удосконалення. Експеримент Хігінса узагальнює творчий метод самого Б.Шоу. Письменник вважав, що головне призначення мистецтва – служити духовному пробудженню й перетворенню людини, допомагати їй в процесі морального й інтелектуального зростання, усвідомлення своєї внутрішньої незалежності й місця у світі. Художник, згідно з концепцією драматурга, – Творець, подібний до Бога, бо він засобами мистецтва “працює” з людською душею і тим самим “одухотворює” саме життя. Воля і сила митця, на думку Б.Шоу, виявляють справжню сутність навколишнього світу. Внутрішньо незалежний професор Хігінс сприймає аристократичне товариство як зібрання “масок і певних умовностей”. Тут всі люди поділяються на “герцогинь” і “квіткарок”. Дух іронії, зневажання світських законів допомагають професорові отримати перемогу над лицемірним суспільством, явивши силу цього генія. Засобами парадоксального експерименту Б.Шоу доводить парадоксальність, алогічність світу, де має значення лише зовнішня сторона – правила поведінки, мова, манери, одяг. [12, 9]
Однак найбільшим парадоксом у п’єсі драматурга є людина. Результат тривалої роботи був несподіваний навіть для професора Хігінса. Еліза Дулітл навчилася не тільки правильно говорити, а й бути самою собою – особистістю з усвідомленою гідністю, свободою, бажаннями.
“Лондонська квіткарка Еліза Дулітл, перетворена на світську даму ексцентричним професором фонетики, стала однією з найулюбленіших героїнь світового театру, побувавши ледве не на всіх театральних майданчиках світу. Роль ця стала уподобаною жіночою роллю в театрі й прославила акторок за останні півстоліття – від знаменитої Петрік Кембл до видатної російської акторки, що одержала за цю роль найвищу премію свого часу”, – писав дослідник творчості Бернарда Шоу англійський театрознавець Емріс Хьюз, і він мав рацію. [3, 48]
П’єса “Пігмаліон” дістала нове життя у різних видах мистецтва – кіно, мюзикл, балет.
І сьогодні ми насолоджуємося цією комедією. Сміємось і співчуваємо, інколи Елізі Дулітл, а інколи і пану Хігінсу.
Список використаних джерел
Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – 636 с.
Бащенко М. Зрозуміти Б. Шоу – Зрозуміти XX століття // Зарубіжна література. – 2002. – ч. 48 (груд.). – С. 3-4.
Гладишев В. В., Шошура С. М. Б. Шоу “Пігмаліон”: матеріали до варіативного вивчення // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2000. – №2. – С. 47-49.
Грабовський А. В.