Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільноцтво. Українці прагнули такої школи, яка б допомогала підносити національну культуру і свідомість, натомість урядові кола вбачали у шкільництві засіб виховання польського державного патриотизму, а в перспективі – асиміляції непольських народів.

У 1924 році сейм Польщі прийняв закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні. Внаслідок його впровадження кількість українських народних шкіл у Галичині скоротилася з 2426 в 1921/22 навчальних роках до 352 у 1937/38 навчальних роках. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки 8. Закони, прийняті 1932 році, утруднювали дітям українських селян доступ до середньої і вищої освіти.

Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство “Рідна школа”, що до 1938 року заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл.Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, число яких із 5 тис. у 1914 році перевершило 100 тис. у 1938 році, та внески іммігрантів у Сполучених Штатах та Канаді. Загальнокультурні потреби лишалися у царині діяльності "матер“" всіх”західноукраїнських організацій - шано–аного всіма товариства “Просвіта”, яке в 1939 році налічувало понад 360 тис.членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, публіковало навчальні матеріали,відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів.

Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках було понад 200 науковців. Серед них літературознавці Михайло Возняк, Володимир Гнатюк, Кирило Студинський, Василь Щурат, історики Іван Крип”якевич, Степан Томашівський, археолог Ярослав Пастернак, фольклорист і музикознавець Філарет Колесса, філолог і містецтвознавець Іларіон Свенціцький, математик і фізик Володимир Левицький, фізик Василь Міліянчук, лікарі Максим Музика, Маріян Панчишин та інші. НТШ відіграло важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства. Більш скромним був доробок природничих наук, що пояснювалося відсутністю відповідної матеріальної бази.

НТШ підтримувало тісні зв”язкі з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з Радянської України. У свою чергу, М.Возняк, В.Гнатюк, Ф.Колесса, К.Студинський і В.Щурат були обрані академіками ВУАН. Однак після трагічних подій 1933 року ці зв”язкіи перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат. У відповідь президія ВУАН виключила Возняка, Колессу, Студинського і Щурата з Академії.

Західноукраїнська література в цей час збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділілися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, з молодшого покоління – Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із Західною Україною була тісно пов”язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові,- Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін.

До найпомітніших явищ у прозі належали твори Уласа Самчука ( роман “Волинь” та ін.), трилогія Р.Купчинського “Заметіль”, присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші повісті Богдана Лепкого. Серед прозаїків Західної України і емігрантів у 30-х роках вирізнилися Василь Софронов-Левицький, Галина Журба, Ірина Вільде, Наталена Королева.

Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація. Письменники розділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напрямку згуртувалися навколо журналу “Вістник, редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети – члени так званої квадриги – Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз. До групи “пролетарських” письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, входили асиль Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін. Молоді “пролетарські” письменники об”єдналися в літературно-мистецьку групу “Гроно” і видавали у Львові журнал “Вікна”. До них примикала також група “новошляхівців”, які гуртувалися навколо журналу “Нові шляхи”, редагованого Антоном Крушельницьким. Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігора Антонича, Осипа Турянського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія Чайківського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменики старшого покоління – Василь Стефанік, Уляна Кравченко, Марко Черемшина.

Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Йосип Курилас, Леопольд Левицький.

У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередкі. Важливим центром польської культури (поряд з українською) залишався Львів зйого Університетом Яна Казимира. Світової слави зажила львівсько-варшавська філософська школа. Польсько-український конфлікт позначився і на взаєминах національних культур. Траплялися випадки плідної співпраці польських та українських культурних діячів, але в цілому між інтелектуальними елітами двох націй панувало відчуження.

ЛІТЕРАТУРА

Історія України / Керівник авт.Ю.Зайцев. Вид.2-ге зі змінами. //– Львів: Світ, 1998. – с 207 –212

Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України// - К.: Україна,1993 - с 118-119

Субтельний О. Україна: історія/пер. з англ. Ю.Шевчука// -К.:Либідь,1992 с 231-241, с 271, с 294

оригінальна збірка релігійної поезії

почАТКУ ХХ ст.

Розглянуто молитовник В.Щурата “Із глибини воззвах” (1905) як оригінальну збірку української релігійної поезії початку 20 ст.

Від того часу, коли світло Христової віри почало просвічувати світ, поширюється між багатьма народами почитання