Правда, дехто з франкознавців добре знав історію створення “Декадента”, однак свідомо перекручував висловлювання львівського критика, використовуючи звичні ідеологічні штампи. Зокрема, І.Басс писав, що В.Щурат “намагався знецінити новий цикл поезій Франка “Зів’яле листя”, назвавши автора “занепадницьким, декадентським поетом” [1, с. 193]. У московській монографії Ю.Кобилецького В.Щурат взагалі опинився серед “буржуазных националистов, предпринявших попытки зачислить поэта в ученики западноевропейских декадентов” [7, с. 208], a y книзі П.Колесника “Син народу”– навпаки, серед “друзів”, які начебто проголосили Франка “зрадником великої демократичної літератури” і заплямували його ім’ям “декадента” [8, с. 271]. Можна зібрати цілу колекцію таких “літературознавчих” опусів, бо у минулому лише кілька вчених (П.Филипович, С.Щурат, Є.Кирилюк) об’єктивно підійшли до полеміки “між своїми”, яка далеко не вичерпується згаданими статтею і віршем.

Ще до появи Франкового послання В.Щурат видрукував у тій же “Зорі” (1896, Ч.9-11) просторе дослідження “Французький декадентизм в польській і великоруській літературі”, де назвав творчість “правдивих” декадентів “поезією дрібних, хвилевих настроїв”, а їхніх численних епігонів – “плодом літературної гіперпродукції і переситу”. Він високо оцінював “красу і силу передових декадентських поетів” Бодлера і Верлена, які вирізняються “незвичайною силою слова і плястики”. “Точність в малюванню поодиноких душевних настроїв, – підкреслював дослідник, – поразить без винятку кождого, хто тілько переживав коли-небудь сей чи другий описаний ними настрій” [21, с. 180]. Проте менш талановиті або й зовсім безталанні послідовники, “поетчуки”, як називав їх В.Щурат, претендуючи на оригінальність, почали малювати непривабливі сторони людського життя, наповнили свої твори “описами трупів і гниючого тіла”, придумали собі “окрему мову, форму, зміст і етику”. “Конечним наслідком” декадентизму критик вважав символізм, що дуже часто, на його думку, не має нічого спільного з “артизмом”. Тому він і застерігав молоді слов’янські літератури, у яких “є ще обов’язок кінчити недовершене діло”, від хибної орієнтації на західноєвропейську поезію, яка вже пережила “всі можливі фази свого природного розвою”. І коли автор “Зів’ялого листя” у передмові до збірки сподівався, що “образ мук і горя хорої душі”, наче щеплювання віспи, “вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності” [т16, с.120], то В.Щурат, навпаки, був переконаний, що “соки довгим і плодовитим життям знищеного організму можуть в свіжім і молодім організмі лиш защепити зарід передчасного розкладу і смерти” [21, с. 197]. І.Франко, безперечно, читав міркування молодого вченого про французький декадентизм і, мабуть, саме після цього у нього остаточно визрів задум відповісти йому спочатку відомим віршем (“Зоря”, 1896, ч.17), а згодом цілою низкою статей про “найновішу літературну моду”.

Аналіз Франкового “Декадента” займає чільне місце у кожній монографії про життя і творчість письменника, а ось про поетичний “контрвипад” В.Щурата “Се не декадент!” майже ніхто не згадує, і він наразі невідомий широкому читацькому загалу. Проте ця художня “дуель” надзвичайно цікава і повчальна, бо вона, по-перше, зводить супротивників до спільної “вагової”, тобто жанрової, категорії, а, по-друге, – проясняє ідейно-естетичний потенціал та версифікаційну майстерність кожного з них. Для зручності наведемо обидва тексти, хоч послання І.Франка легко знайти у будь-якій шкільній хрестоматії.

Мабуть, жодна з поезій І.Франка з такою точністю і з такою виразністю не відтворює особливості його творчої індивідуальності як “Декадент”. Це – автобіографічний портрет “цілого чоловіка”, цілого творця, який змушений був винести на “розпуття велелюдне” свої життєві символи віри, своє поетичне бачення світу. У “подвійній душі поета” (А.Крушельницький) ясно змагаються два мотиви, дві “ціхи” його мистецького таланту: радісне чуття боротьби і праці та власні жалі і болі, сконцентровані у тому самому “моменті”, коли “трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного” [9, с. 55]. Сорокалітній автор ще не зрікся “давніх ідеалів” і не пізнав жахливу самотність “днів журби”. У пору “Зів’ялого листя” він бачить себе, свій рід “прологом” нової, переломної доби і, як правильно помітив Я.Ярема, “стоїть на прямо протилежному полюсі у відношенні до настроїв та думок героя” ліричної драми [23, с. 93]. “Вигодуваний твердим мужицьким хлібом”, І.Франко переконаний в історичній перспективі свого народу, “що вгору йде, хоч був запертий в льох”. Його життєвий оптимізм, елементарна сила “хлопської крові” явно суперечили присмерковій естетиці декадансу. У творах письменника, і у циклі “Зів’яле листя” (1893) зокрема, не було й сліду того “запаху йодоформу” чи “внутрішнього розкладу і розстрою”, якими повнилася літературна продукція “поетів упадку”.

Загалом тон “Декадента”, написаного “в інтересі правди”, не був образливим для В.Щурата, з яким у І.Франка після спільного проживання у Відні (1893) склалися найдружніші стосунки. Значно різкіше відгукнувся поет про автора “дурацької замітки” у приватному листі до Василя Лукича 27 серпня 1896 р.: “В тім його [В.Щурата] мудруванню, що він випотрошив із себе по поводу моєї особи, маса дурниць і помилок, та ніяк не зберуся їх направляти, та й якось ніяково самому се чинити. А отсей один пункт я скристалізував у вірш, може, не дуже й поетичний, та все ж таки, здається, не зовсім і дерев’яний. Нехай іде в люди” [17, с.79-80].

Поетична відповідь В.Щурата, який нав’язував галицькій публіці свою концепцію декадансу, відрізнялася і задерикуватістю, і зарозумілістю. Підхопивши розмовно-побутову, “дерев’яну” стилістику Франкового послання, що зумисне контрастувала з модерними “шарадами” та вишуканою декоративністю “штукарів для штуки”, молодий поет порушує етичні норми товариської полеміки, бо