Літературна творчість Кропивницького відбиває його невпинний пошук, постійні експерименти у жанрово-стильовій сфері. Кожен з його творів має кілька варіантів між якими часовий розрив нерідко розтя-гується на роки, через що й відмінності між ними досить істотні.

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жан-рів — «Помирились» (1869), «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сва-тання» (1871), «Актор Синиця» (1871) — переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885)—за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Гли-тай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність си-стеми художніх засобів (зокрема, розгор-тання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). Згодом з'являються п'є-си, в яких конфлікт дещо розгалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному на-прямі. У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з ос-новним конфліктом розгортається додат-кова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значущість.

У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками — «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902; «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910),— ін-туїтивно відчуваючи істотні відмінно їх структури, в якій важко визначити поча-ток, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпуєть-ся. Ці п'єси можна вважати перехідними від традиційної до новітньої драми, ос-кільки в них зберігається принцип сюжет-ного розвитку.

На відміну від Цехова, який повністю переносив конфлікт у внутрішнє життя персонажів, Кропивницький постійно дбав про сценічність своїх творів. Своєрідне відбиття знаходить у нього усвідомлена в цей період багатьма письменниками Росії суспільна потреба в публіцистичній заго-стреності мистецтва: драматург раз у раз надає героям можливість відверто вислов-лювати свої погляди, давати оцінку різ-ним громадським явищам, подіям, вчин-кам. У ряді творів на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспільно-політичні теми. Помітно збільшується кількість дійових осіб та ско-рочується відстань між головними й дру-горядними. Це веде до розгалуження ос-новного сюжету й виникнення кількох різ-нопланових (соціальний, моральний, побу-товий) конфліктів, які співіснують пара-лельно, час від часу перехрещуючись, а під кінець твору сходячись в один ву-„ зол, дістаючи спільну чи принаймні одно-часну розв'язку. Так на структуру п'єси впливає прагнення її автора відповідати на запити часу, так переплітаються у його творах традиційні й новітні засоби.

Своєрідним явищем є комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парос-ті», як і водевіль «Дійшов до розуму» (1909). У деяких з них наявні ознаки тра-гікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням, а головні персона-жі — новоявлені пани з учорашніх мужи-ків, часом і з колишніх кріпаків — змальо-вані сатиричними барвами. Незлостивою іронією позначено комедію «Голомозий» (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й «етюд» (одноактівки «По ревізії», «Лихо не кожному лихо...»), ідейно-тематично пов'язаний з драмами письменника.

Прагнення драматурга до жанрової різ-номанітності з метою повніше відобрази-ти складність життя й разом з тим сю-жетною винахідливістю привабити гляда-ча до театру знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених траге-дійністю. У драмі «Страчена сила» (1903)