В оповіданні «Лялечка» Михайло Коцюбинський відтворює психологію роз-двоєння людського «я» та внутрішній конфлікт. Але найяскравіше цей конфлікт показаний в етюді «Цвіт яблуні»: тут кульмінаційна точка людської драми. Для зображення психології героя в «Цвіті яблуні» важливим став подальший розви-ток художньо-психологічної концепції Коцюбинського: до розуміння нерозрив-ності та циклічності психологічного процесу (кільця психічного процесу) пись-менник додає уявлення про багатошаровість психіки людини (підсвідомість, свідомість, самосвідомість). В етюді ліричний герой представлений у момент свого граничного душевного напруження — вмирає його дочка. Атмосфера цього тра-гічного моменту підкреслена скорботними тонами чорного кольору. Світло та тінь становлять той художній простір, у якому відбувається дія, — це символ бороть-би життя й смерті. Роль мікрообразів у такій імпресіоністичній структурі дуже ве-лика, уся оповідь наче зіткана з них. І все ж тут чітко простежуються три плани свідоме сприйняття ліричним героєм реальної дійсності (зорові та слухові вражен-ня від усього навколишнього); сприйняття цих самих подій підсвідомістю через мікрообраз; світ і усвідомлення самого себе (самоспостереження) — своїх рухів, дій, думок, почуттів. Усі три плани сплетені між собою в єдиний кільцевий пси-хологічний процес, який розвивається по висхідній до моменту душевної кризи героя, а потім спадає. Таким чином побудована більшість творів Михайла Коцю-бинського. Відтворенню внутрішнього світу героїв підпорядковано й суто імпре-сіоністичні засоби — світло, тінь, колір, вібрацію.

Роздвоєння особистості героя, якому Коцюбинський приділяє значну увагу, стає тим важливим елементом, якому підпорядковується імпресіоністична кон-цепція кольорів. Письменник досягає потрібного художнього ефекту через по-єднання контрастних почуттів і кольорів. У новелі «Цвіт яблуні» роздвоєння героя передають світло та тінь, в «Intermezzo» — образи природи та внутрішні відчуття, передусім сонце й утома. У творах «В дорозі» й «Intermezzo» письмен-ник зображує процес висвітлення «травмуючого матеріалу» з надр підсвідомос-ті. Тут роздвоєння «я» ліричного героя між «я» —громадським обов'язком і «я» — особистими потребами також є основою розвитку внутрішнього сюжету. Ко-цюбинський показує психічний процес звільнення від комплексу вини «я»-особистого перед «я»-громадським. У новелах 1900-х років письменник підніма-ється до постановки філософських проблем сенсу буття, ієрархізації ціннісних орієнтацій, поведінки людини в критичних і кризових ситуаціях.

Цикл «З глибини» — зразок жанру поезії в прозі — розкриває емоційну гос-троту світовідчуття митця, відтворює життя душі поета, перейнятої «всіма скор-ботами світу» та трагічно самотньої. Ліричну тональність мініатюр циклу «Хма-ри», «Утома», «Самотній», «Сон» визначають такі образи-символи психологіч-ного змісту: серце, пісня, сонце, хмари, вогонь. Велику образотворчу роль відіграє символіка кольору: «мандрують блакитним шляхом», «клубочиться чорними хвилями», «сірі крила над землею», «золото серця». Широко використовуються ритмотворчі засоби ліричної композиції (паралелізм, анафора, обрамлення). Експресивність художніх висловів підсилюється прийомом градації, риторични-ми запитаннями, конструкціями еліпсису. Мотиви й образи циклу розвинуті письменником у новелі «Intermezzo».

У стилі Михайла Коцюбинського імпресіонізм часом поєднується з елемен-тами символізму («З глибини», «Intermezzo», «Невідомий», «На острові»), іноді з елементами неоромантизму («Тіні забутих предків», «На острові», «На камені»), іноді — натуралізму («Лист», «Fata morgana»). Але стильовою домінантою, що відбиває специфічне світобачення й творчі прийоми письменника, без сумніву, є імпресіонізм, рідкісний навіть для європейської літератури за своїм викінченим естетизмом і глибиною психологічного аналізу. Коцюбинський започаткував на грунті модерністичних літературних тенденцій (поезії в прозі, сповідальна про-за) цілком оригінальний стиль. За своїми головними ознаками — часово-просто-ровою концепцією, концепцією кольору, концепцією людини, її психодуховності, кутом зору оповідача — цей стиль співвідноситься з європейським психо-логічним імпресіонізмом типу Гамсуна, Шніцлера, братів Гонкурів, російським імпресіонізмом Буніна, Чехова, Купріна. Імпресіонізм Коцюбинського передусім є кроком у поглибленні художнього психологізму в українській літературі XX ст.

Вершин імпресіоністичного письма Коцюбинський досягає в «Intermezzo» Написана вона ніби в монологічній манері, проте це не внутрішній монолог, це ряд юрових картин, створених словом, що передають враження героя від навколиш-нього та водночас його внутрішні переживання. У цій же новелі помітні елементи символізму (назви «дійових осіб» виступають символами психодуховних процесів героя). Замість традиційного подієвого сюжету (сюжету вчинків і дій героїв) пись-менник вдається до сюжету внутрішнього, який становлять зіткнення різних пе-реживань. Символічні образи й ускладнена метафорика надають твору жанрових ознак у прозі. На перший погляд, новела «Intermezzo» становить майже суцільний пейзаж — опис природи вії багатоманітних виявах. Насправді ж образи квітів, рос лин, птахів, тварин — це лише символи тих внутрішніх явищ і процесів, що відбува-ються в душі героя. У цьому творі Коцюбинський визначає «дійових осіб» Тут дійові особи — засіб художньої умовності Він застосовується письменником для того, щоб дати читачеві ключ до розуміння цієї складної образної мови природи, носія-ми якої виступають «дійові особи» — «ниви у червні», «сонце», «зозуля», «жайво-ронки», та символічного змісту інших образів. Якщо є дійові особи, то має бути й сцена. Сцена – це душа ліричного героя з її болями та радощами, з утомою та надією, вірою в перемогу світлих ідеалів. Через внутрішній етичний конфлікт між