В настої зорянім, в Морській Поемі милій

Я плавав і ковтав зелену синь тоді,

Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі,

Неначе тьмяний знак занурення в воді.

Море у вірші виступає і як символ почуттів, і як сим-вол примхливої життєвої долі, і як символ поезії. Морські течії, які швидко змінюються, несуть ліричного героя не-відомо куди, та він вбачає в цьому таємний, ще незнаний смисл. Він сподівається на здійснення своїх не усвідомле-них до кінця мрій. Символами надії на щасливе завершен-ня пошуків "небаченого й нечуваного" є зелений та синій кольори, які створюють мальовниче тло твору: зелена вода здається героєві "солодкою", він ковтає "зелену синь", ма-рить серед "ночей зелених" і "фіалкових променів".

Драматичне напруження в поемі поступово зростає. Здолавши небезпечні коловороти, штилі й безліч штормів, ліричний герой досягає апогею у своїх почуттях, які, здасться, ось-ось наблизять його до "таємного смислу".

Доволі плакав я! Жорстокі всі світання,

Гіркі усі сонця й пекельний молодик;

Заціпило мені від лютого кохання.

Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!

Але цей злет духу несподівано переривається бу-денною картиною: замість безмежного океану — хо-лодна й брудна калюжа, а натомість звільненого "п'яного корабля" — "вутлий корабель", який "пускає в присмерку засмучене хлоп'я". Враз погасли всі зорі, стихли всі шквали й пісні вітрів, настала мертва тиша серед сірих сутінків.

Реальний світ для ліричного героя є справжньою тра-гедією — тут немає простору для фантазії й польоту по-чуттів. Однак, хоча герой і не знайшов "прадавній зміст" і не втамував свій сум за "європейською водою", він від-найшов головне — себе, того, хто не зможе більше "йти в кільватері купців", не зможе підкоритися законам праг-матичної дійсності, бо визнає лише один закон — поетич-ного духу, вільних почуттів і буремної фантазії.

І я, купаючись у ваших млостях, хвилі,

Не можу більше йти в кільватері купців,

Під оком злих мостів я пропливать не в силі,

Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.

Кінцівка вірша відображає результат духовних та ес-тетичних пошуків автора, який усвідомив перевагу внут-рішнього життя над обмеженістю зовнішнього простору. "П'яний корабель" сприймається як гімн творчій яка відкриває небачені глибини людського духу

Символістика лірики Артюра Рембо, її характерні ознаки

Творче життя французького поета другої половини XIX ст. Артюра Рембо (1854-1891) було дуже коротким. Проте його поетична спадщина переконливо засві-дчує, що це був справжній талант і яскравий митець.

А. Рембо усвідомлював свій шлях у поезії як «вічне блукання й поривання у не-трях духу». Усе, що йде ззовні (узвичаєні норми моралі або універсальні «закони ро-зуму», «здоровий глузд» тощо) він сприймав як нестерпні пута, що заважають пору-хам його душі й тіла.

Наприкінці 1871 року Рембо переходить на позиції символізму. Він вважає, що завдання поета полягає в тому, щоб бути провидцем, пророком, посередником між людьми та позареальним світом. Щоб стати таким посередником (медіумом), почути і передати потойбічні голоси, Рембо намагається звести до мінімуму участь розуму в процесі творчості. Він наполягає на тому, що поет повинен бути Прометеем. Поезія мусить активно втручатися в життя, йти попереду його. Будувати «матеріалістичне майбутнє» може лише той митець, який досяг «стану віщуна, провидця». На його ду-мку, висловити невисловлюване, виразити ірреальні таємниці буття можна було лише образами-символами — туманними, багатозначними і завжди незрозумілими.

Яскравими зразками символістської лірики Рембо є вірші «П'яний корабель» (1869-1871) і «Голосівки» (1871).

Вірш «П'яний корабель», написаний поетом у 15-річному віці, — перший твір, створений згідно з традиціями «об'єктивної поезії», в якій, за Рембо, «не поет думає, а його думають». Це один з найдинамічніших, найекспресивніших творів світової лі-тератури. У вірші йдеться про корабель, що втратив керування й носиться в безмеж-ному океані, шукаючи порятунок, щастя, любов, красу. За своїм змістом вірш є уні-версальним. Деякі побачили в ньому віддзеркалення бунту проти утилітаризму, інші — твір, у якому поет прогнозує своє майбутнє, дехто проводив аналогії з подіями.

Паризької Комуни і т.п. Немов людина, що втратила життєві орієнтири, зневірилася, втомилася шукати сенс буття, «п'яний корабель» без керма і без вітрил, без капітана і моряків загубився серед хвиль безмежного океану, йому загрожують рифи, скелі, він неминуче зіштовхнеться з ними і, розтрощений загине, так і не побачивши рідний беріг, який зник за обрієм давно і назавжди.

Отже, у вірші «П'яний корабель» ліричне «я» — це «я» корабля, який став віль-ним від керма та екіпажу і мандрує безмежними просторами океану, кидаючи виклик стихіям

Коли шумливого я збувся екіпажа,

По волі Рік я мчав, куди я лиш бажав.

Саме відчуття цього сп'янілого від необмеженої свободи, незабутніх вражень і почуттів корабля («украй терпка любов мене п'янила в морі») передаються автором. Рембо знаходить яскраві, свіжі слова для створення несподіваних образів, фантасти-чних морських пейзажів, використовує своєрідну, непоетичну лексику, сміливо вжи-ває просторіччя.

«П'яний корабель» — це символ визволення від звичайного життя та усталено-го бачення світу. Водночас цей образ символізує собою бунтарську й бентежну душу поета, що прагне звільнення, рветься на пошуки нових вражень та відкриттів, хоче жити за принципами нової свідомості.

Виникають також асоціації з мандрівним життям самого Артюра Рембо — не-втомного блукача світом, що бажав пізнавати ніколи й ніким не пізнане. Цікаво, що на час написання «П'яного корабля» Рембо ще не бачив моря. Багатство та виразність образів, багатомірність символіки, правдивість і природність картин свідчать про те, що пророчі експерименти Рембо були небезпідставні.

Я бачив, як шумлять драговини та верші,

Де в комишах гниє морський Левіафан

Як падають у штиль