Прийнято думати, що Борхес, пропонуючи нам насолодитися грою розуму й фантазії, не торкається питання про відношення своїх вимислів до реальності, його завдання нібито — демонструвати множинність точок зору на Дійсність, не виносячи остаточного судження, що тут неправдиве, а що адекватне реальності. Справді, письменник нерідко іменує себе агностиком, але зазвичай висуває, ніби на вибір, два, три, а то і більші тлумачень («Сон Колріджа», «Задача», «Лотерея у Вавілоні»), серед яких є й абсолютно раціональні, й абсолютно ірраціональні. Відносинам інтелекту і реальності присвячене оповідання «Пошуки Аверроеса».

Ще більш драматичне попередження щодо того, як небезпечно випустити з уваги реальність, міститься в оповіданнях «Заїр» і «Алеф». Автор-оповдач в обох історіях усвідомлює страшну загрозу суб'єктивного ідеалізму: зосередитися на своїй ідеї, на своєму суб'єктивному баченні світу, бути упевненим, що ти носиш у собі Всесвіт,— значить, у найлегшому і комічному варіанті стати графоманом, як Карлос Архентино, а в серйозному і патологічному випадку — впасти в божевілля. Недарма обидві розповіді починаються смертю ексцентричної, але чарівної жінки. Непояенений чар цих жінок є метафорою живої, мінливої, незбагненної реальності, такої ж багатоликої, часом жорстокої, але приваблюючої, як Беатріс Вітербо.

Багато критиків і надто вибагливі читачі минулого були заворожені незрівнянною ерудицією Борхеса, його манерою подавати вимисел як коментар, просто переказ чужих книг. У його творах можна знайти ремінісценції, запозичення, приховані цитати: це й дотепні рішення честертонівського патера Брауна, який знаходив завдяки здоровому глузду й знанню людської психологи несподівані пояснення загадкових випадків. У «Трьох версіях зрадництва Іуди» і деяких інших оповіданнях, у яких новаторська і парадоксальна інтерпретація або міфу, або класичного літературного мотиву переломленої свідомості вигаданого персонажа, як результат його духовних пошуків, і оман, можна дослідити вплив «Легенди про Великого інквізитора» Достоєвського. У «Повідомленні Броуді» міститься пряме посилання на Свіфта. Очевидно, до філософських повістей Вольтера «Задіг, чи Доля» і «Царівна Вавілонська» тяжіє у Борхеса сама ідея перетворення Вавілону («Лотерея у Вавілоні», «Вавілонська бібліотека »). У запозичених мотивах Борхес вступає у діалог, гру.

У зібранні творів Борхеса чимало оповідань про повсякденні життєві драми, про звичайних, грубих, які не пишуть і навіть не читають книг, людей. Письменник збирався надалі розвивати саме цей напрямок. В інтерв'ю в 1967 році він заявив, що думає писати на реальні теми й опублікувати книгу психологічних творів, де буде намагатися уникнути містичного, уникнути лабіринтів, дзеркал, усіх маній, смертей, щоб персонажі були такими, які вони є. Не можна сказати, щоб ця програма була цілком виконана. Смерть присутня практично в кожному творі Борхеса, адже йому потрібні екстремальні, «фатальні» ситуації, у яких персонаж може розкрити в собі щось несподіване чи переважаюче сподівання. При цьому Борхес підходить до людської психології з тими ж мірками, що й до людської фантазії. Оповідання «Емма Цунц» критики звичайно витлумачують як свого роду вправу з фрейдистської теми «комплексу Електри». Однак усе-таки вважаємо, що головне для Борхеса — зовсім не стосунки Емми з батьком. Головне в творі — це подив перед таємничою здатністю людини до миттєвого і безповоротного переродження, опанування неприборканих і доти невідомих самій людині внутрішніх сил. Боязка й соромлива фабрична робітниця здійснює ретельно продумане убивство-помсту, без вагань жертвуючи своєю цнотливістю. Зовсім несподіваного повороту набуває і розвиток, здавалося б, добре відомої в літературі теми суперництва двох братів через жінку («Розлучниця»). А в пригодницьких оповіданнях зі збірника «Всесвітня історія підлості» («Удова Чинга, піратка», «Безкорисливий убивця Білл Харріган» і ін.) Борхес дивується розмахові зла, настільки ж неприборканого, наскільки може бути неприборканою фантазія людини.

У творчості Борхеса є зіткнення двох полюсів, двох протиборчих стихій. На одному полюсі — вимисли інтелекту та фантазії, на іншому — те, що Борхес любить позначати словом «епічне». Епічне для нього — це насичена дією національна історія. Предки Борхеса брали участь майже у всіх головних подіях історії Аргентини й Уругваю. Його прадід боровся і переміг під прапорами Болівара в славній битві під Хуніне (1824), що була початком повного визволення Латинської Америки від іспанського колоніального ярма. Борхес пише про долю предків: «Я ніколи не переставав відчувати ностальгію щодо їх епічної долі, у якій боги мені відмовили». Тому з любовним описом старих кварталів Буенос-Айреса, з обробкою місцевих переказів ми бачимо багато оповідань у Борхеса, Аргентинське минуле з'являється в його оповіданнях, як «втрачений рай». Борхеса завжди приваблював цей маргінальний світ, адже там було своє сповідання віри: хоробрість, вірність дружбі, готовність гідно зустріти смертну годину («Південь»). З'являються твори, де події описані з глибоким інтересом до національної історії («Інша смерть», «Найстарша сеньйора», «Гуаякіль»).

Отже, твори Борхеєа об'єднані тим, що спрямовані на пізнання людини: й розуму й душі, фантазії і волі, здатності мислити та необхідності діяти. Усе це, за глибоким переконанням письменника, існує неподільно. «Я гадаю,— говорить Борхес,— що люди взагалі помиляються, коли вважають, що лише