У травні 1884 року вони одружилися. Настав час сімейної розсудливості та стабільності. Оскар наймає особняк на Тайт-стріт і тепер приймає виключно вдома. Гостями сімейних раутів стають геніальний Рескін, Марк Твен, Сара Бернар та інші представники театрально- художньої богеми. Чи було щастя в цьому домі? Відповідь — так. Оскар ніжно й віддано любив свою дружину. Свідченням цього стала поява в Уайльдів двох чарівних діток — Сіріла та Вівіана, яких він також палко любив. Задля сімейного благополуччя він влаштовується головним редактором журналу мод «Вуменз уорлд», де впродовж двох років править, редагує, пише нудні статті на побутові теми, рекламує дамські капелюшки та білизну. Це дозволяло утримувати сім’ю, але спосіб життя повинен відповідати внутрішньому образові людини. Звісно, ті шість фунтів на тиждень, які він отримував за свою працю, могли цілком влаштовувати зразкового сім’янина, але естетствуючу душу невиправного бонвівана вони зовсім не гріли.

Йому знову треба було щось змінювати. Він дедалі рідше буває вдома, вирішивши штурмувати нову, тепер уже позахмарну вершину: Уайт-клуб — найстарший і найконсервативніший клуб в Англії. Його членами були міністри, лорди, відомі політики, барони та герцоги. Своєю появою там він потряс найстаріший заклад до підвалин. Обуренню не було меж, проте вже через тиждень зневага змінилася зацікавленням, а невдовзі повагою, навіть якимось шануванням. Тепер він із легкістю обідає з герцогинями, дає поради потомственим аристократам стосовно цінності їхніх картинних галерей і бібліотек, бере участь в оформленні салонів та замків, при цьому даючи їм те, чого від нього чекають: епатаж, екстравагантність, граничний сарказм і дотепність.

Спілкування з новими друзями наклало певний відбиток і на нього. Він раптом пригадав, що є нащадком давніх ірландських королів, оскільки його повне ім’я містило й «О’Флаерті», відтепер, підписуючись, незмінно про це нагадував, а матір називав не інакше як «Її милість». Чи був він причетний до королівської фамілії, автор судити не береться, проте сподіватися, тим більше що були підстави, на приналежність до найяснішого роду Уайльду дозволити собі можна. Адже приписав до свого імені дворянський префікс «де» Бальзак. То чим він гірший?

Так, він жив, але не писав, дуже прагнучи цього. Статті, літературні й театральні рецензії, нариси — все це не задовольняло, хотілося чогось іншого. Його слухали захоплено, тішилися його дотепністю, намагалися бути схожими на нього, але це в житті, а на папері... Безрезультатно він марнував ночі, сидячи за своїм унікальним письмовим столом, намагаючись створити щось нове. Навіть використання гігантських за розміром аркушів паперу (наслідуючи Гюго) не породило гігантських форм бажаного.

Осінило його 1886-го. Відповідь була проста: потрібно описати в літературній формі своє власне життя. Те, що він із таким успіхом і захопленням проповідував у салонах та вітальнях, необхідно вдихнути у вуста персонажів, браку в яких лондонське суспільство не відчувало. Він нарешті осідлав свого коня, «влучив у чижа на стрімкому злеті вгору». Як із рогу достатку посипалися на прилавки магазинів «Кентервільський привид», «Злочин лорда Артура Севіля», «Натурщик-мільйонер», «Сфінкс без загадки», цикл казок новітнього часу про Велетня — егоїста, Солов’я і Троянду, Чудову Ракету та Щасливого принца. Чимало публікувалося досить серйозних і глибоких за змістом нарисів: «Занепад брехні», «Критик як художник», «Перо, олівець і отрута», друкувалися розшифровки сонетів Шекспіра. Одне слово,1890-й і 1891-й роки минули під знаком напруженої творчої праці прославленого автора. Може, полюсність цього визнання була різною, зате однаково благотворно впливала на зростання і розширення популярності Уальда.

Вінцем його творінь того часу став довгоочікуваний роман «Портрет Доріана Грея». Це переповнило чашу терпіння пуританської Англії. На автора обрушився шквал обурення. Солідні журнали буквально захлиналися «у безсилій злобі», обвинувачуючи Уайльда і його твір у всіх тяжких гріхах. Оскар радів. Спочатку він задерикувато включився в непримиренну боротьбу з войовничим консерватизмом, трощачи направо й наліво апологетів «грубості абсолютного реалізму». Та невдовзі це йому по-людськи набридло, і він поставив крапку в цій війні пророчо геніальною фразою: «Прошу зробити мені люб’язність залишити цю книжку вічності, якій вона належить».

А життя тривало, почасти скидаючись на слов’янську охрімову свиту, примушуючи естетствуючого суб’єкта інколи думати й про хліб насущний. У розпачі від того, що не може позичити грошей «під гарні очі та слова», він вирішив розширити коло своєї діяльності, цього разу на ниві драматургії. Оскар усамітнюється в невеличкому будиночку на озері Уїндермир, проглядає гучні колись драматургічні зразки (він поняття не мав, як пишуться п’єси), досить швидко пише «Віяло леді Уїндермир». Театральний зал вибухнув овацією, а преса — злобним виттям. І те, і друге влаштовувало — тільки б не мовчання, байдужість чи поблажливість. Треба сказати, що приголомшливий успіх «Віяла» подарував йому довгоочікуване й заповітне — свободу й гроші, які принесли розкішне життя, рідкісні книжки й спокійні думки про «велике аристократичне мистецтво досконалого ледарювання». Він перестає бути письменником у загальноприйнятому сенсі, присвоївши собі титул «Принц Парадокс», ним самим даний одному з персонажів «Доріана Грея», і починає життя повне безумств, сибаритства і неприборканої вседозволеності. Це прізвисько дедалі більше відповідає його справжньому змісту: іскрометна дотепність, іронічна спостережливість, оригінальне оживлення банальностей, зведення найтоншого парадоксу в ранг способу життя, доведеного до стану щонайвищого, майже небесного