«Не час створює людину, а людина створює свій час»

Однак життя людини так влаштоване, що, досягши апогею, вона неминуче піддається чомусь діаметрально протилежному. У житті нашого героя це невідворотно виникло в образі молодого красеня лорда Альфреда Дугласа. Уайльд раптом опиняється «під владою незрозумілого» навіть йому самому. Незабаром для нього все перестає існувати. Є тільки він — «милий мій хлопчик». Відтепер він живе тільки для нього й заради нього. Це було наслання. Оскар тремтів на згадку лише самого імені юнака, навіть думка про нього викликала критичну ейфорію, яка щільно затьмарювала розум солодким дурманним туманом. Все у «милому» здавалося йому ідеально гарним і досконалим, ніжним і витонченим. Уайльд виконував будь-яку примху друга, запобігав його бажанням, сумував за ним навіть у короткій розлуці й ревнував до всіх, хто до нього наближався. Те, що відбувалося з ним, уже не можна було зарахувати до ряду колишніх почуттєвих експериментів чи назвати звичним демонструванням екстравагантності, — це було безумство. А Бозі, як називав Дугласа Оскар, по-своєму сприймав ставлення Уайльда до нього, користуючись ситуацією сповна: вередував, кривлявся, вимагав неможливого, висмоктуючи з Оскара гроші та душевні сили.

Неприродність їхнього становища, звісно ж, викликала насторожену увагу оточуючих і близьких родичів молодика. Його батько, маркіз Куїнсберрі, не міг не помітити дивних взаємин сина з чоловіком, набагато старшим за нього й до того ж із певною репутацією. Хоч би що говорили в суспільстві про маркіза, його побоювання слід визнати обгрунтованими й справедливими, адже рід їхній був давнім і завжди перебував у всіх на очах. Дійшло до відкритих образ, які закінчилися в суді. Слухання «за обвинуваченням в аморальних діях» завершилися арештом Уайльда. Розпочався кошмар: кредитори рвали на частини його майно, він був підданий тотальному громадському остракізмові, саме ім’я «Оскар» стало загальним, банкрутство, театри в поспіху викидали з репертуарів його п’єси, припинили продаж його книжок. Сини змушені були залишити з ганьбою школу й виїхати з матір’ю в глуху провінцію. Вихід із в’язниці під заставу не змінив становища — цькування тривало. Йому повсюди відмовляли в житлі та дріб’язкових послугах, заштатні харчевні гнали його, відмовляючись годувати. Зрештою він став побоюватися за своє життя — натовп грозився його розшматувати. В остаточному вердикті суду було записано: «Визнаний винним за всіма 25 пунктами обвинувачення й засуджений на два роки в’язниці та важких робіт».

Зайве описувати смертельний жах тюремних років, до того ж восени 1895-го його переводять до Редінгтонської в’язниці з винятково суворим режимом, де, за традицією, виконували смертні вироки. Оскар був на межі божевілля, його життя було під загрозою через сильні розлади життєвих функцій організму. Вижити вдалося дивом. Нарешті, у травні 1897 року, термін його ув’язнення сплив. Що чекало на нього попереду? Він жебрак, мати померла від горя, дружина змінила прізвище, його позбавили батьківських прав. Місця на батьківщині не було. Нечисленні друзі допомагають йому виїхати у Францію під вигаданим ім’ям — свого вже не було. Але пам’ять про нього ще жила. На чужині модні журнали вимагали статей і інтерв’ю, театри — нових п’єс, та Оскар важко повертався до колишнього життя, приділяючи час лише тривалим прогулянкам і роботі над «Баладою Редінгтонської в’язниці». Коштів для існування не було.

Дружина, змушена офіційно порвати з ним, усе-таки поставилася до нього з жалем і співчуттям, призначивши утримання в 150 фунтів на рік, з обов’язковою умовою повного розриву з Альфредом Дугласом. Не можна сказати, що останній поставився до Уайльду з таким самим розумінням. Бозі вирішив продовжити знущання над нещасним: закидав його листами й телеграмами з докорами, примхами, обвинуваченнями й погрозами, передавав знайомими привіти з натяками певного значення, вимагав негайної зустрічі — і вона відбулася. Все повернулося круги своя. Бозі штовхав його до загибелі. Знову скандали, душевний біль, знову оплата примх коханого... Дружина відмовляє йому в ренті. Безвихідь. Його стали навідувати думки про самогубство. Останні надії, які він покладав на публікацію «Балади», теж не збулися — ніхто не наважився опублікувати її. Виснаживши остаточно Уайльда, Бозі кидає його наодинці з численними кредиторами та всесвітньою тугою. Оскар опиняється на вулиці. Сили залишали його.

Втім, взимку 1898 року «Балада Редінгтонської в’язниці» все-таки була надрукована під псевдонімом «С.3.3.» (тюремний номер Уайльда) і викликала сенсацію. Її називають шедевром англійської літератури, за стилістикою порівнюючи з творами Софокла, захоплюються актуальністю та зрілістю змісту. Мало того, її поява викликала в Англії шквал обурення жорстокістю тюремного режиму, що прискорило відповідну реформу уряду. Але автора це вже не стосувалося. Сонце англійського естетичного дендізму закотилося. 30 листопада 1900 року термін царювання «Короля життя» закінчився. «Принц Парадокс» не впорався із парадоксом смерті в нерівній боротьбі за життя. Парадокс? Найімовірніше — ні. Він усе пізнав і все спробував: красу та вбогість, розкіш і злидні, кохання жінок і чоловіків, п’єдестал слави і в’язницю, народження і смерть. Йому вдалося головне: «Підняти любов до життя до безуму, а безум — у ранг святості» — ось парадокс... «Нехай змилується над тобою всемогутній Господь і, простивши гріхи твої, поведе тебе в життя вічне. Амінь».