У безсмертній поезії великого Кобзаря, яка то полум’яніла гнівом, то іскрилася бадьорістю, завжди і незмінно звучала віра у світле прийдешнє народу. Шевченко твердо вірив, що пригноблені розірвуть кайдани, в які вони закуті, скинуть ярмо кріпацтва і самодержавства, з’єднаються в єдину вільну й дружню сім’ю і в цьому світі

Відчуваючи близький кінець, поет писав 14 лютогого свій останній передсмертний вірш "Чи не покажуть нам, небого" - звернення до Музи з дружніми прощальними словами, сповненими безмірної душевної туги. Поет висловлював ще якусь надію, що лікарі допоможуть йому подолати смерть, яка уже заглядала у вічі.

Хворому Шевченку необхідна була серйозна медична допомога, треба було терміново змінити житлові умови. Завжди скромний і невибагливий, ніяковіючи від піклування про нього, Шевченко зрештою дав згоду лягти в лікарню. Його друг поет В. М. Жемчужников (брат художника Л.М.Жемчужникова) 20 лютого 1861 року писав П.М.Ковалевському, щоб той посприяв у поданні термінової допомоги хворому Шевченкові:

"Я бачив його лікаря, Круневича, і знаю від нього, що при такій невлаштованості життя ненадійне сподівання не тільки на одужання Шевченка, але навіть і збереження сил його до весни, щоб він міг принаймні виконати своє бажання: з’їздити на Батьківщину, на придбану ним недавно земельку на березі Дніпра, де він потурбувався збудувати собі скромну хату, про яку він так любив мріяти. Якщо не можна знайти йому квартиру з мешканцями, які б взяли на себе догляд за ним, то можна помістити його, наприклад, у Максиміліанську лікарню, де є окремі зручні місця для хворих, за ціну не надто високу. Треба тільки виклопотати в цій лікарні місце, а Шевченко перейти туди згоден. Поклопочіться, щоб це було улагоджено якнайшвидше! Нещасний Шевченко,- починалося для нього спокійне життя, визнання, - і йому так мало довелося користуватися ним".

З кожним днем поет фізично слабнув, згасав. 24 лютого Шевченко писав своєму знайомому І. М. Мокрицькому: "Я болен, другой месяц не выхожу на улицу?"

В ніч з 24 на 25 лютого у Шевченка був тяжкий серцевий приступ. "За словами Тараса Григоровича, з ночі в нього почався страшенний, пекучий біль у грудях, який не давав йому лягти", - згадував О.Лазаревський.

25 лютого - це був день народження поета - першим його відвідав вірний, випробуваний друг Михайло Лазаревський і застав його у страшенних муках. Він сидів на ліжку і напружено дихав. "Напиши брату Вапрфоломею,- сказав він Лазаревському,- що мені дуже недобре".

Незабаром приїхав Едуард Якович Барі. Він вислухав хворого і сказав друзям поета, що знаходить у Шевченка початок набряку легень. "Муки страждальця були неймовірні, кожне слово коштувало йому надлюдських зусиль,- свідчить Лазаревський.- Мушка, покладена йому на груди, трохи полегшила страждання. У цей час йому прочитали вітальну депешу з Харкова…

- Спасибі! - тільки й міг вимовити Тарас Григорович.

Звідусіль: і з України, і з Москви, і з далекого Нижнього надходили привітання улюбленому поетові з побажанням здоров’я і щастя. З хвилюванням слухав Тарас Григорович ці короткі послання далеких і близьких друзів.

Дуже зрадів Шевченко привітанню від шанувальників із Полтави: "Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада".

Поет вмирав. В його грудях клекотіло, як у кратері згасаючого вулкана. Часом здавалося, що вже кінець, а через якусь мить хворий знову підводив важкі повіки, і з грудей виривався глухий стогін.

Вночі він ніби задрімав. Але близько 5-ої години ранку раптом заметушився, підвівся з ліжка, запалив свічку і, чіпляючись за стіни, вийшов з кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні, де сиділи кілька найближчих його друзів. Він спустився гвинтовими чавунними сходами, зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу. Люди, що підбігли, підняли його вже мертвим. Так помер великий геній України.

Це сталося о 5-й годині 30 хвилин ранку 26 лютого за старим стилем, або 10 березня - за новим.

Смерть настала моментально, внаслідок паралічу серця, зумовленого хронічною серцевосудинною недостатністю.

Іванові Яковичу Франкові належить, либонь, найпочесніше право представляти Україну в "галереї найвищих інтелектуальних досягнень" народів світу. Віддаючи престол національного генія України "поету з ласки Божої" Тарасові Шевченку, він, без сумніву, не був ніким з українських вчених та митців перевершений у своїй титанічній працездатності, у різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі, яку зіграв у становленні української нації. Розпадаючись на дві практично незалежні "підособистості" - Франка-суспільного діяча та Франка - поета, митця - він водночас поєднував у собі іпостасі поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, етнографа, культуролога, мовознавця, перекладача, репортера, редактора... а також політика, агітатора, революціонера. Можливо, саме цій різноманітності сфер, в яких проявлявся талант Франка, він зобов'язаний несерйозним, часто ворожим ставленням з боку сучасників, як політичних противників, так і нейтральних, не залучених до суспільно-політичної конфронтації кіл Галичини. В усякому разі, феномен Івана Франка - універсальної особистості, генія, людини нового часу, що набагато перегнала свою добу, вченого і митця європейського рівня, яких мало в історії української культури - не отримав належного вивчення та оцінки ані за польської, ані за радянської влади.

Поляки не розголошували досягнення української інтелігенції та її батька, радянська ідеологія зробила з Франка ляльку, виставивши на загальний позір тільки одну з сотень його граней - Франка-революціонера. Тим часом як саме цим внутрішнім протистоянням, постійним конфліктом між різними полюсами особистості Франко найбільш цікавий, саме ця вічна напруга спонукала його до