Як Едмон Дантес і Гайде, так само Жорж Дантес і Ідалія перебували в романтичних стосунках. Ідалія писала Ж.Дантесові: “Я серджуся на Вас, друже мій, за те, що думаєте, ніби варто вам поїхати, і я забуду про Ваше існування. Це доводить, що Ви мене погано знаєте, бо коли я когось кохаю, то кохаю міцно і назавжди”. Порівняймо репліки Гайде в кінці роману: дівчина всупереч пориву серця готова забути Монте-Крісто (за його наказом), вона говорить, що він її не розуміє, вона освідчується йому в коханні. Ситуація пов’язана з від’їздом Монте-Крісто (у листі Ідалії, як ми бачили, теж ішлося про від’їзд). Звичайно, А.Дюма навряд чи міг знати зміст листа Ідалії, але чуток про її стосунки з Ж.Дантесом ходило багато, й Дюма міг ними поцікавитися.

Привертає увагу образ королівського прокурора графа де Вільфора (Villefort). По-французьки ville– “місто”, village–“село”. Начальник жандармського управління (“третього відділення його імператорської величності канцелярії”) Росії в часи Пушкіна – граф Бенкендорф, а дорф (dorf) по-німецьки – “село”.

Нарешті, звукосполучення Данглар (Danglars), особливо якщо записати його у формі д’Англар (ідеться ж про барона!) дещо нагадує ім’я ще одного учасника тогочасних подій – самого імператора: Ніколай.

Досліджуючи текст роману Дюма, можна міркувати так: якщо є Дантес, то має бути й його всиновлювач барон Геккерн (Геккерен). І титулований усиновлювач таки є. Це італійський маркіз де Кавальканті. Кого саме він усиновлює? Бенедетто, чиє знов-таки італійське ім’я миттєво асоціюється з відомим італійським словом вендетта – помста! Але помста – основний принцип Монте-Крісто; отже, Бенедетто – ще одна маска, своєрідний дублер мстивого графа (на додачу до відомих – аббата Буззоні, лорда Уїлмора). Якщо Бенедетто – той самий Дантес, то наявність у нього знатного всиновлювача цілком зрозуміла. Тим паче, що Кавальканті з погляду латинської мови може означати “конячий спів” (латиною caballus, італійською cavallo – “кінь”, cantus– “спів”, “пісня”), тобто іржання, а хіба Геккерн не нагадує іржання коня? Порівняймо такі назви коня, як латинське equus, грецьке діалектне ikkos, які утворилися шляхом наслідування конячого іржання. А по-німецькому “іржати” – wiehern, що ще ближче до Геккерн. Хто сумнівається у використанні авторами роману латинської мови (за допомогою якої ми пропонуємо “розшифровувати” промовисте найменування героя – Кавальканті), хай зверне увагу на численні латинські цитати у творі.

Одна з масок Монте-Крісто – лорд Уїлмор – говорячи про свої тренування в дуельному мистецтві, зазначає, що день до нього приходить Грізьє. Цей, на перший погляд, епізодичний персонаж виявляється тут ключовим. Одним із найважливіших джерел попереднього роману Дюма (або, точніше, “фірми Дюма”) були записки майстера фехтування Огюстена Грізьє, який у 1820-х рр. був у Росії й був учителем фехтування, зокрема, у Пушкіна. Очевидно, Грізьє і Дюма були добре знайомі. Пізніше (у 1847 році) Грізьє видав книгу “Фехтування й дуель”, до третього видання якої (1862) Дюма написав передмову. У романі Дюма дуель не займає основного місця, але вона відіграла визначальну роль у трагедії Пушкіна. З іншого боку, саме дуель була професією Грізьє.

Грізьє як учитель Пушкіна й викладач дуельного мистецтва не міг оминути увагою загибелі Пушкіна саме на дуелі. Фехтувальник засуджував дуель, у своїй книзі писав: “Дуель знаменитого поета Пушкіна з його швагром – одна з найтрагічніших подій такого роду серед відомих історії. Дружина й діти Пушкіна залишилися позбавленими засобів до існування”. Дуже вірогідно, що Грізьє обговорював ці події з Дюма. Можливо, докладніше знайомство з текстами Грізьє дасть нову інформацію і про біографію Пушкіна, і про передісторію роману Дюма.

Література

1. Шевчук В. // Дивослово. – 1998. – № 2, 3; Єрмоленко С. Єдність мови та ідеї (Про сучасне прочитання “Енеїди” Івана Котляревського // Рідний край. – 2000. – № 1. – С. 51–54.

2. Зинухов А. Где похоронен Пушкин? Возможно, не там, где мы думаем… // Совершенно секретно. – 2003. – № 1. С. 24–26.

3. Галинская И.Л. Загадки известных книг. – М., 1986. – 127 с.

4. Галинская И.Л. Загадки… – С. 7–8; Петровский М.С. Что отпирает «Золотой ключик»: Сказка в контексте литературных отношений // Вопросы литературы. – 1979. – № 4. – С. 229–251.

5. Короткі відомості про Ж.Дантеса й бібліографію див.:Абрамович С.Л. Пушкин в 1836 году. – Л., 1984. – С. 7–8.

6. Добин Е.С. История... – С. 79.

7. Добин Е.С. История... – С. 80.