У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками — “малюнки сільського руху” (“Конон Блискавиченко”, 1902, “Скрутна доба”, 1906), “малюнки сільського життя” (“Старі сучки й молоді парості”, 1908), “малюнки сільського каламуту” (“Зерно і полова”, 1910), — інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується.

Своєрідним явищем є комедії Кропивницького “Чмир” (1890), “На руїнах” (1900), “Супротивні течії” (1900), “Мамаша” (1903), “Старі сучки й молоді парості”, як і водевіль “Дійшов до розуму” (1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням.

Незлостивою іронією позначено комедію “Голомозий” (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й “етюд” (одноактівки “По ревізії”, “Лихо не кожному лихо...”).

Прагнення драматурга до жанрової різноманітності знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю (“Страчена сила”, 1903; “Зерно і полова”, 1910).

Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літературних творів (“Невольник” за Шевченком, “Вій” і “Пропавша грамота” за Гоголем, “Вергілійова Енеїда”, “Чайковський, або Олексій Попович” за Гребінкою, “Підгоряни” за Гушалевичем, “Вуси” за Стороженком, “Хоть з мосту та в воду головою” за Мольєровим “Жоржем Данденом”).

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організаторська діяльність Кропивницького, розгалуженість театральних маршрутів — не тільки гастрольних, а й тих, що були зумовлені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії), — лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість улюбленому мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труднощі “акторського напівциганського життя”, і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з однодумцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси, використовуючи мотиви народних казок (“Івасик-Телесик”, “По щучому велінню”), та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер М. Л. Кропивницький 21 квітня 1910р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові.

2. Драматургічна діяльність Марка Кропивницького

Серед корифеїв українського дореволюційного професійного реалістичного театру одне з перших місць заслужено належить Маркові Лукичу Кропивницькому. З ім'ям талановитого драматурга і актора, режисера і організатора тісно пов'язана історія українського театру другої половини ХІХ ст.

Народився М.Л. Кропивницький 10 (22) травня 1840 р. в селі Бежбайрак на Херсонщині (тепер Кропивницьке Кіровоградської області) в родині управителя поміщицького маєтку. Його дитинство було тяжким: з п'яти років хлопчик залишився без матері. Майбутній драматург і актор ріс серед чужих людей. Про свої дитячі поневіряння М.Л.Кропивницький докладно розповів в автобіографії, написаній уже на схилі віку. Здібному від природи юнакові не пощастило здобути вищу освіту: він не міг документально підтвердити свого дворянського походження. Його захоплення театром розпочалось ще тоді, коли він був учнем повітньої школи у місті Бобринці. Спробувавши свої сили в аматорських виставах, Марко Кропивницький уже ніколи не залишав театру.

Протягом 1861-1871 років молодий Кропивницький працював канцеляристом, письмовидителем, секретарем у судових установах Бобринця та Єлисаветграда (тепер Кіровоград). Він уважно вивчав життя, читав твори прогресивних російських і українських письменників. Як згадує народний артист СРСР І.О.Мар'яненко, що був учнем Кропивницького і під його керівництвом починав свій театральний шлях.

Літературна творчість Марка Лукича припадає на часи посилення утисків з боку самодержавства проти української мови і культури взагалі. В 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв у таємному циркулярі твердив, що ніякої, мовляв, української мови "не було й нема і бути не може". І саме цього року Кропивницький соковитою і барвистою мовою писав свою першу драму "Дай серцеві волю - заведе в неволю". Ця п'єса засвідчила, що він має неабиякий хист драматурга.

У 1871 р. М.Кропивницький остаточно залишив канцелярську службу і став актором Одеського театру Моркових і Чернишова, в якому з успіхом дебютував у ролі Стецька ("Сватання на Гончарівці" Г.Квітки-Основ'яненка). Його гру тепло сприйняли глядачі, позитивно оцінювала міська преса. Після Одеси він їде в Акерман, а потім до Харкова, де з великим успіхом вперше пройшла його драма "Дай серцю волю - заведе в неволю".

У 1874 р. Кропивницький виступав у Петербурзі, Миколаєві, Єлисаветграді. Наступного року за запрошенням товариства "Руська бесіда" він гастролював у містах Західної України Львові, Тернополі, Чернівцях, Снятині та інших. За його участю уже досвідченого актора й режисера було показано чимало вистав у різних містах України. В 1882 р. він завершив п'єси "Доки сонце зійде роса осі виїсть" і "Глитай, або ж Павук", написав одноактівки "По ревізії" та "Лихо не кожному лихо, а іншому й талант".

30 листопада 1882 р. в Києві за режисерством М.Кропивницького