Стефан Малларме (1842-1898) Творчість французького поета - символіста Стефана Малларме сучасники сприймали по – різному : одні – як диво, найвищий ступінь майстерності, Іінші – як складну і незрозумілу таємницю.

Стефан Малларме народився 18 березня 1842 року у Парижі в сім’ї крупного урядовця, в родині з давніми революційними традиціями: дід поета був членом Конвенту від якобінської партії. Усі предки по батьковій і материнській лініях, починаючи з часів революції, служили в Управлінні непрямих податків, обіймаючи великі посади.

Мати померла у 1847 році, коли хлопчикові було 5 років. Раннє сирітство наклало відбиток на його подальшу долю. Вихованням Стефана займалася його бабуся. Освіту він здобував у пансіонатах і ліцеях. Захоплений творчістю Едгара По, вирушив до Лондона для вивчення англійської мови, щоб згодом читати твори улюбленого письменника в оригіналі.

У віці 21 року Малларме, відмовившись :від кар'єри урядовця, яку заповідали йому батьки, починає викладати англійську мову в ліцеях Турнона та Авіньона, а з осені 1871 року - у Парижі. Професії викладача він присвятив понад 30 років. Незвичайним у його житті в ті часи було лише одне: скромний учитель писав дивовижні вірші, які почали з'являтися в пресі з 1862р. Дебютував він лірико – антологічними (подібними до античних) творами, що дало підставу критикам віднести його до напряму "парнасців". У 1866 році вірші Малларме друкуються у "Сучасному Парнасі".

У цей час поет написав більшість своїх творів, але лише деякі з них побачили світ. Він не дуже прагнув друкуватися, і причин для цього, мабуть, було декілька. Одна з них - почуття невдоволення собою й усім навколо себе, характерне для французької інтелігенції кінця століття. Крім того, в ці роки у свідомості поета виникла ідея Книги -"справжньої, продуманої й архітектурно побудованої Книги, а не збірки випадкових натхнень, якими б чудовими вони не були". Цій мрії про абсолютну Книгу, повністю позбавлену суб'єктивності й випадковості, у якій "текст говорив би сам за себе, без авторського голосу", Малларме був вірний усе своє життя. Він сприймав Книгу як щось священне, як "таємницю", яку не можна висловити звичайною мовою. Можливо, й у своїх малотиражних вишуканих виданнях він бачив ніби недовершений прообраз предмета своїх мрій.

Під час Комуни поет отримав посаду бібліотекаря у революційному Парижі. У 70-ті роки Малларме переходить до нової - символістської, манери письма. Підrрунтям поетичного символізму є, на його думку, ідея гармонії всесвіту паралелізму між світом ідей і світом чуттєвих явищ. Будь-яке уявлення має у світі зовнішньому свій символ; нагадуючи про який, поет неодмінно викликає у читача бажане відчуття.

Керуючись цією теорією, Малларме на практиці намагається відобразити ускладнену людську психіку з допомогою суб'єктивних символів у цей період творчості він написав небагато поезій, переважно сонети, декілька віршів у прозі, роздуми про мистецтво, найважливіші з яких зібрані під назвою "Варіації на одну тему" (1895- 1896), і переклав прозою вірші Е. По.

У 1876р. окремим виданням з малюнком Едуарда Мане тиражем у 195 примірників він випустив свою відому еклогу. "Полудень фавна".

Слава до Малларме (але у вузькому колі шанувальників його таланту) прийшла в середині 80-х років. У цьому позитивну роль відіграли захоплена стаття п. Берлена із циклу "Прокляті поети" і роман Ж.-К. Гюїсманса "Навпаки", герой якого, витончений цінитель краси Деэ Ессент, зарахував Малларме до числа своїх літературних кумирів. Мало кому відомий до того часу поет стає головою літературного гуртка символістів.

З 1880р. він почав влаштовувати у своїй невеликій паризькій квартирі "літературні вівторки". Їх відвідували письменники п. Верлен, Е. Верхарн, Ж.-М. де Ередіа, п. Валері, О. Уайльд, п. Клодель, М. Метерлінк; художники о. Ренуар, К. Мане, Е. Дега, п. Гоген; композитор К. Дебюссі та багато інших. У затишній, скромно умебльованій вітальні майже не говорили: сюди приходили слухати довгий, заворожуючий монолог господаря - поета, "учителя" Стефана Малларме.

Лише в колі однодумців поет мав змогу відійти від протиріч, складності й заплутаності реального світу. "Якими далекими були від цієї маленької кімнати, - згадує сучасник, - даремна метушня захопленого буденними справами міста, політична суєта, підступність, інтриги. Разом з Малларме ми поринали у надчуттєвий світ, де гроші, пошана, аплодисменти не мали ніякого значення... Із його уроків я виніс огиду до поверховості, до самовдоволення, до всього, що зваблює і спокушає як у літературі, так і в житті".

У 1885р. навколо Малларме, теоретика й учителя, гуртується велика група поетів, які оголосили себе прибічниками нового напряму в літературі - символізму.

Знову пожвавлюється його творча діяльність: продовжуючи працювати над Книгою, він водночас друкує декілька циклів есе, а також низку нових віршів. У 1887р. у вишуканому оформленні, кількістю лише 47 примірників виходить перша збірка віршів поета. Усього того, що подобалося більшості читачів, ця поезія була позбавлена: ні красномовства, ні глибокодумних сентенцій, ні найменшої поступки звичайним формам, ні частки того "занадто людського", що губить стільки віршів. Манера висловлення кожного разу непередбачувана; мова позбавлена пихатості та екзальтованого ліризму, яка не терпіла легковажних зворотів і скрізь відповідала вимогам мелодійності, - ось деякі особливості його поетичного почерку.

У 1896р. товариші по перу оголошують Малларме "Королем поетів"; він успадковує цей титул від п. Верлена, який вже пішов із життя. Це була своєрідна нагорода зa нескінченні ночі виснажливої праці, за вперті, тяжкі пошуки зовсім нової поетичної мови, коли на