Малларме помер 9 вересня 1898 р., так і не дописавши своєї Книги, про яку мріяв усе життя. Він залишив після себе тоненьку книжку із 65 віршів, кожен з яких вартий багатьох великих томів. Недарма обсяг критичної літератури про письменника у сотні разів перевищує написане ним.

Уся творчість Малларме позначена духовним конфліктом з навколишнім світом, із французьким суспільством другої половини ХІХ ст., хоча цей конфлікт не мав яскравих проявів у біографії митця на! відміну від інших письменників.

ЕСТЕТИЧНІ ПОШУКИ

Творчість Малларме - зразок високої майстерності й довершеності - таємнича за своєю природою. Щоб зрозуміти її, потрібні не лише старанність і велика підготовка, а й близькість, спорідненість душ читача й поета. Тільки уважне читання допоможе розкрити надзвичайну насиченість слів (протиставлення містичного світу надпочуттєвих "ідей" реальному світові речей), вкладену в них магічність. Секрети такого тайнопису - у платонізмі поета. Він, як стверджує А. Франс, "...вірив, що точні відповідності між світом абстрактним і світом фізичним встановлені споконвічно, що божественний розум несе у собі синоптичну картину всіх цих непорyшних паралелей і що, коли поет їх відкриває, вони виникають у його свідомості з такою очевидністю, що немає потреби їх доводити"

Отож, якщо раніше поезія прагнула якомога докладніше відобразити світ речей, то відтепер її завдання, за переконанням Малларме, у тому, щоб знайти приховану подібність між предметами, розкрити невидимі відносини, які незримо пронизують усю предметну дійсність. Ця дійсність повинна бути "розпредмечена" так, щоб замість конкретної речі перед нами постала її "суща ідея", яка визначається її місцем в аналогічній структурі світобудови. "Я кажу: квітка! - пояснює свою думку Малларме, - і ось із глибини забуття, куди від звуків мого голосу поринають силуети будь-яких конкретних квіток, починає виростати щось інше, ніж відомі мені квіткові чашечки; це... виникає сама чаруюча ідея квітки, якої не знайти у жодному реальному букеті".

Звідси - найважливіша заповідь Малларме: "Малювати не річ, а враження, яке вона справляє", причому під "враженням" він розумів не суб'єктивний і короткочасний (імпресіоністичний) ефект від швидкозмінного зовнішнього світу, а ту омріяну мить, коли поету вдається доторкнутися до потаємного "змісту" предмета: Зробити це можна, лише відмовившись від старої, описової і поетичної мови і створивши натомість нову - сугестивну (мову навіювань, натяків). За його словами, предмет, якого торкається звичайне слово, миттєво ущільнюється, стає відчутним, ніби напружується і стискається у грудку, щоб заявити про своє індивідуальне існування. А предмет, якого торкнулося сугестивне слово, навпаки, ніби розслабляється й розкривається - розкривається .як усередину (роблячи доступною власну глибину), так і назовні, назустріч іншим предметам, які починають перетікати і перетворюватися одне на одне найнесподіванішим чином. Довершене володіння цим таїнством, на думку Малларме, якраз і створює символ.

Сам він був поетом, який володів унікальним даром відчувати цю опосередковану схожість між надто різноплановими явищами. Його метафори-аналогії, на перший погляд, надмірно вибагливі й неймовірні, насправді, якщо над ними замислитися, вражають своєю абсолютною точністю.

При цьому, домагаючись "розпредмечення" реальності, Малларме водночас досягає і протилежного ефекту - її дивовижного ущільнення. Приховуючи від читача мотивацію своїх метафор, кінці аналогічних асоціацій, він стягує зовсім різні предмети в один вузол, у нерозчленований згусток, завдяки чому виникає не тільки "темрява" його поезії, але й відчуття, що в одному вірші (навіть у строфі) і справді сконцентровано цілий світ. А втім, одному читачеві, який захоплювався цим ефектом, поет і не без гумору відповів: "Та що ви! Це я просто зобразив свій буфет", - зауваження, яке розкриває власне суть його поетики. Для Малларме однаково придатні будь-які предмети - буфет, фіранка, ліжко, віяло тощо, бо кінець ..кінцем усі вони однаковою мірою підпорядковані "розпредмеченню". До краю наближаючись один до одного і один в одному відображаючись, вони на очах втрачають чуттєву конкретність, тануть і вичерпуються: поет ніби , випаровує з них "чисті поняття", які складаються в абстрактну, абсолютно ідеальну конструкцію Всесвіту, де міститься його Необхідність, або Краса.

Але ця Краса, за Малларме, лише формальна впорядкованість матерії; вона позбавлена моральної наповненості, у неї немає ніякої мети - тільки внутрішня доцільність. Ось чому, на думку дослідників, Краса поета понад усе нагадує ажурне мереживо, де вузли-речі витончені до краю, а нитки, які їх зв'язують, виявляються незмінно важливішими за те, що вони зв'язують. Це мереживо ні на чому не тримається, висить у порожнечі, а крізь нього просвічується темне провалля, Ніщо, яке викликає у поета почуття жаху.

Розробивши техніку сугестії, примусивши читача пережити реальну дійсність як "таємницю", яка вимагає розгадки, викорінивши у собі "нечисте я" суб'єктивності і надавши ініціативу словам", Малларме сподівався підібрами "ключ" до всесвіту і дати "орфічне пояснення Землі".

Але ранньому Малларме, який учився світорозуміння у Ш. Бодлера і майстерності у віртуоза-парнасця Т. Банвіля, до цього ще далеко, хоча зерна розумової схильності до пошуків нової поетики як засобу заклинання відсутньої Присутності є уже у віршах його молоості "Весняне оновлення", ”.Літня печаль", "Зітхання", “Дар поезії". Своє поривання із земного "тліну" до блакиті холодних осінніх небес він висловлює витончено, але досить відверто:

Я весь стомився так! Всі прочитав я книги,

Тікать! Тікать звідсіль! Для птиці скільки втіхи.

Серед незнаних хвиль плисти У небесах!

(Переклад М. Терещенка)

У вірші "Дзвонар" чітко звучить мотив творчого поета, відторгнутого