Народолюбний, демократичний характер письменника прочитується у його творах про село ("Українські незабудьки", "Старосвітське дворище", "Другий чоловік", "Про злодія в селі Гаківниці", "Дівоче серце").

Уже в наш час нове слово про П.Куліша-майстра сказали Є.Маланюк, І.Бетко, В.Івашків, М.Жулинський, Є.Нахлік. Імпонує, наприклад, спосіб аналізу життєдіяльності, соціально-історичних обставин літературознавця Є.Нахліка, який "виловив" основні синтетичні узагальнення, зроблені до нього, і на новому витку бачення стверджує, що Куліш дотримувався про-світительських поглядів, позитивістських філософських концепцій. Куліш, за твердженням ученого, "завжди залишався на романтичних засадах — ви-ходив з романтичного і християнського уявлення про двоїстість людської душі.., пріоритету надавав внутрішньому вияву — глибинному, ірраціо-нальному, що, власне, звідси проростає світоглядно-творча антитеза "серця" й "голови"; "романтизм у синкретичній світоглядній системі виявився, зо-крема, в українізації руссоїзму (хутір як осередок національної самобут-ності), "простих звичаїв", живої "народної мови..."; що, врешті-решт, саме в історіософських поглядах Куліша і закодовані його уявлення про "перспективні й неперспективні шляхи боротьби за національне визволен-ня"; і що в пізній творчості відбувалася не тільки "романтизація пози-тивістських уявлень, а й позитивізація романтичних.

Цілий світ навдивовижу цікавих, захоплюючих та багатих вражень, оцінок, прогнозів розкривається у ставленні І.Франка до творчої спадщини П.Куліша. Як лише побачила 1882 р. у Львові світ поетична збірка "Хуторна поезія", тут же Франко не забарився подати широкий критичний відгук у журналі "Світ". Обравши принцип зіставлення збірки із Шевченковим "Посланієм", Франко дає розгорнуту критику як змісту, так і форми; він нещадно "б'є" Куліша за предмет художнього дослідження, докоряє авто-рові за те, що він "попросту плює... на всю нашу минувшість... не переминає кинути болотом і на наші пісні та думи народні...", просто таки лає поета, що, бач, не зумів поглянути "глибше в суть діла", а, по суті, обмежився підтягуванням такого складного факту, як "історичне ворогування Русі з поляками", під одну. І в той же час скупість на похвалу прорвалася однією фразою, яка багато що виказане вище гарячими вустами перекреслює, бо ж "... поєдинчі місця лучаються не раз дуже хороші, а форма в усіх поезіях дуже гарно викінчена".

У полемічній статті "Говоримо на вовка — скажімо і за вовка" (1891), І.Франко, захищаючи українську літературу від мовного засмічування, за-раховує П.Куліша якраз до того старшого покоління, яке "не лякається здо-бувати українському слову нові поля".

І.Франко вважав П.Куліша добрим дослідником творчості українського полеміста Івана Вишенського, зокрема, Каменяр серйозно простудіював працю Куліша "История воссоединения Руси".

Як відомо, П.Куліш прислужився до перекладацтва, зокрема йому нале-жать блискучі зразки інтерпретацій та власне високохудожніх перекладів творів В.Шекспіра. Так, у 3-му розділі "Українські переклади "Гамлета" з передмови до видання В.Шекспіра "Гамлет, принц датський" (1899) І.Франко без перебільшення говорить про П.Куліша як "перворядну звізду в нашому письменстві", відзначає великі знання народної мови і "язиків та літератур європейських народів". Що ж Франко все-таки виносить у влас-них оцінках як пріоритети Куліша? По-перше, серйозні вимоги докладності і вірності оригіналові, хоч при цьому надає перекладові індивідуального ко-лориту ("Є якийсь своєрідний тихий пафос, якийсь розмірений широкий по-дих у власних творах і в перекладах сього автора, щось, мов широкі, могутні рухи великого корабля на великій ріці"). По-друге, він через власну пере-кладацьку верстатню вводить нас в осягнення багатства, мелодійності та різнорідності ритму української мови.

І в той же час, зіставляючи зроблене Кулішем супроти Шевченкового, писав Франко жорстко, не важачи ані думок, ані слів,— усе висипав, як до-рожній шутер у фосу, і тоді здавалося, очевидно, читачеві, що Куліш аж нічого такого не зробив мудрого й вартісного для свого народу, мало що важили його художні й наукові шукання. Виходило, що взагалі не було Куліша зі своїм складним, часто-густо суперечливим, але таким оригіналь-ним пером. У статті "Михайло Петрович Старицький" (1902) Франко вилив на Куліша якусь лють, злобу, упередженість, бо як можуть пов'язатися в об'єктивне поцінування ті суперлятиви, які уже були тут процитовані, із оцими виїмковими тирадами: Куліш, "палений завистю...", писав, мовляв, навздогін Шевченку, писав таке, у чому було все: "лірика й епіка, слов'янофільство й демократизм, Хмельниччина й козаччина перед Хмель-ницьким, тон народної пісні і манера Шевченка і початки спеціальної Кулішевої філософії...", але не було, виходить, одного генія Шевченка, його гарячого відчуття. За Франком, Куліш навіть даремно "вишліфовував зверхню форму своїх віршів", дарма писав до своїх поетичних творів примітки та екскурси, навіть додавав ноти. Виходить, даремно, бо все те виглядало, як "гладко підгибльовані поліна". Коли вже й історичні студії, за Франком, були хіба що "оберемками томів Кулішевої історіографії таісторіософії", то як же можна повірити, що тут же Франко формулює ось такі квінтесенції: Куліш е цікавим митцем передусім як вічний шукач нових ідеалів, "нових богів" і "нової віри", є людиною великого духу, особистістю, що не могла змиритися з дисгармонією.

Чимало граней життєдіяльності П.Куліша висвітлює новий час за фактами з епістолярної спадщини, зокрема з багатющого листування І. Франка.

Безперечно, що є у творчій спадщині П.Куліша немало злостивих, само-обманних та ірраціональних сторінок; є ота "полупанківська", за висловом М.Грушевського, філософія погляду й огляду життя, але усе це також має генетично-біографічну підоснову (напр., в "Жизни Кулиша" читаємо: "Отець його був старого козацького ро-ду. Один з його предків, за царя Петра Першого, був військовим товари-шем, другий — сотенним отаманом. Дід Пантелеймонів звався вже дворя-нином... Мали Куліші у самому