Портрет якимсь образом намагається впливати на долю тих, хто продовжує рід, початий зображеним на ньому предком. Висловимо припущення, що мотив оживаючого портрета має корінь в особливостях міфологічного світосприймання древніх людей, для яких реальне (сама людина) і ідеальне (його зображення) були тотожні. Приведемо як аргумент хоча б різні магічні дії, спрямовані на чиїсь сле пок, слід, тінь із метою вплинути на той, кому вони належать. Оскільки ж "готичний" роман проникнуть дидактикою, формує в читачі переконання, що кожен злочин обов'язково очікує відплата, родоначальник, зображена на портреті, завжди є людиною, що переступила якусь моральну заповідь. Оживаючи, він або ж намагається зупинити ланцюг злочинів, або ж, навпроти, спонукує їх множити. Так чи інакше, він включається в дію.

У романі Горация Уолпола це портрет Рикардо, діда нинішнього власника замка Отранто. Портрет оживає в той момент, коли Манфред, що тільки що втратився сина Конрада, прагне стати чоловіком його нареченої Ізабелли, відмовившись від власної дружини. І після того як Манфред викликує, що "ні небо, ні пекло не перешкодять" йому домогтися мети, Рикардо на картині зітхає. У реальності происходящего неможливо сумніватися, оскільки все це бачать обоє - і Манфред, і Ізабелла. Дівчина, скориставшись потрясінням тирана, тікає, а Манфред робить кілька кроків слідом за нею. Але його зупиняє зображення предка: "...як раптом портрет покинув раму й, зійшовши на підлогу, з похмурим і скорботним видом став перед Манфредом". Не маючи можливості говорити, зображений на портреті дає Манфреду знак випливати за ним. Той же, виконаний рішучості довести до кінця задумане й не розуміючої причини такого "вступу в змову проти свого нещасного нащадка", мужньо йде за Рикардо, готовий дійти навіть до самого пекла. "Примара статечно, але з похмурим видом пройшов до кінця галереї й згорнув у світлицю праворуч. Манфред випливав за ним на деякій відстані, виконана тривоги й жаху, але без коливань. Коли він захотів увійти у світлицю слідом за примарою, незрима рука різко захлопнула перед ним двері" [40, 24-25]. Таємниця, що не зміг відкрити своєму нащадкові Рикардо, а тому й зміст попередження відкриються тому пізніше, коли він зробить слідом за своїм предком ряд злочинів і нарешті жахнеться вчиненого, коли відбутися відплата злочинному роду.

Коментуючи мотив оживаючого портрета в передмові до початому їм перевиданню роману Уолпола, Вальтер Скотт писав, що, хоча він й "коштує на грані екстравагантності", все-таки уведений у текст "дуже мистецьки й з разючим ефектом". У відповідь на висловлення, що краще б у цій сцені пожвавити статую, він спробував пояснити, чому в "Замку Отранто" ішла мова саме про портрет. "Переваги живопису, - писав В. Скотт, - змушують нас рішуче віддавати перевагу вимислу м-ра Уолпола запропонованій заміні. Більшості у дитинстві траплялося відчувати неясний страх перед стародавнім портретом, чий погляд як би впираеться в очі глядача, де б той не перебував" [40, 240]. Таким чином, мова йде про більше сильний психологічний вплив мальовничого зображення чиєїсь особи в порівнянні зі скульптурним.

Виявляючи ознаки новизни "Будинку про сім фронтонів" у порівнянні з попереднім романом Н. Готорна - "Червоною буквою" - М. М. Коренева писала про посилення в ньому фантастичного, таємничого [19, 198]. Як ми вже відзначили, найбільш загадкової виявляється в цьому романі роль портрета полковника Пинчена. Не випадково портрет так різко діє на ті, хто на нього дивиться. Повідомляється, що "співвітчизники полковника бачили щось лиховісне в тім, що його портрет як і раніше висів... у тій самій кімнаті, де він умер". Створюється враження, що душу цієї безжалісної людини, втілившись у портреті, продовжувала подавлять живих. "У його суворих, невблаганних рисах як би застиг проклін, що тяжів над будинком, так що сяйво сонячного дня тонув відразу в мороці, що виливає цим портретом, і, здавалося, ніяким добрим помислам або намірам не призначено було виникнути й розцвісти під настільки похмурим покровом" [12, 50]. Саме тяжке враження портрет робить на Клиффорда з його хворобливим сприйняттям навколишні. Одержавши в подарунок від Фиби розу, він повертається подумки в роки своєї молодості, але відразу натрапляє поглядом на "тьмяну, матову особу старого пуританина, що дивився з потемнілих рам", і його пожвавлення зникає. Але й безпосередньої, не схильної віддаватися страху перед навколишньої Фиби портрет полковника теж вселяє жах. Побачивши дагерротипное зображення судді Пинчена й прийнявши його за полковника, чиїм двійником той є, вона говорить Холгрейву: "Особу це мені знайомо. Ці суворі очі переслідують мене цілий день..." [12, 111].

Найбільшою мірою Н. Готорн виявляється близький традиції "готичного" роману у відтворенні мотиву оживаючого портрета в сцені, коли Метью Мол у легенді, прочитаної Фиби Холгрейвом, пропонує віддати йому будинок в обмін на папір, що дає Пинченам право на безроздільне володіння східними землями. "Протягом усього розмови, - повідомляє Холгрейв, - портрет похмуро супився, стискав куркулів і всіляко давав зрозуміти, що гніваеться або обурюється, однак співрозмовники чомусь не помітили цього. Коли ж Метью Мол зухвало запропонував віддати йому Будинок про сім фронтонів, примарний полковник прийшов у такий сказ, що ледве було не вискочив зі своїх стародавніх рам" [12, 202]. Лише прийнявши пропозицію теслі й випивши