Мотив втручання портрета в долю тих, хто його бачить, стає надзвичайно розповсюдженим у світовій літературі. У першу чергу, у добутках романтиків з їхньою установкою на ірраціональність, й можливість вторгнення інфернального в життя будь-якої людини, що живе в реальному світі. На це звернув увагу, зокрема, М. П. Алексєєв, коли, указуючи на наявність паралелей до гоголівського "Портрету" у творах В. Ирвинга й Э. Т. А. Гофмана, писав, що "мотив непереборного по своїй жвавості або прямо оживаючого портрета, що виходить із рами, був улюблений західноєвропейськими й російськими романтиками" [27, 664]. Тим більше, що найчастіше романтики відштовхувалися від якихось елементів "готичного" роману. Як, приміром, Ч. Метьюрин. Його роман "Мельмот Блукач" (1820) іноді відносять до предромантическим "готичного" добуткам, але нам ближче точка зору М. П. Алексєєва про те, що "визначальною тенденцією" його поетики "є реалізм із домішкою фантастики, у тім сполученні, що було властиве й досить типово для оповідальної прози романтичної пори" [27, 610]. Одним з елементів фантастики в романі Метьюрена є запозичений їм з "готичної" літератури мотив оживаючого портрета. Спочатку Джон Мельмот розглядає зображення члена їхнього роду, сто п'ятдесят років тому обретшего довголіття. У порівнянні з "готичним" романом, у якому, як правило, не були розроблені характери, і персонажі більшою мірою персоніфікували собою маски "тирана", "жертви", "лицаря, що виконує фатальне призначення", "пустельника"... відразу ж обертає на себе увага подробиця опису людини на портреті, що дозволяє говорити про психологізм автора "Мельмота Блукача". Акцент зроблений на характеристиці погляду зображеного на портреті предка героя: "в очах його Джон відчув бажання нічого не бачити й неможливість нічого забути" [27, 18]. У цьому погляді відбите характерне для виняткової особистості усвідомлення абсолютного розладу з миром і невір'я в можливість його перетворення. Потім юнак бачить у кімнаті вмираючого дядька "живий оригінал баченого їм портрета" [27, 20], і, нарешті, коли він після читання записів Стентона вирішує виконати волю померлого дядька й спалити портрет: "коли зім'яте й розірване полотно впало на підлогу, то риси особи дивно скривилися й на губах начебто заграла усмішка. Особа це на мить немов ожило, і отут Мельмот відчув невимовний жах". Уночі йому здається, що людина з портрета шепотить йому: "Що ж, ти мене спалив, тільки такий вогонь не владний мене знищити. Я живий; я тут, біля тебе" [27, 61-62]. У цілому ж Чарльз Метьюрин відступає від традицій "готичного" роману, оскільки виходить не з моральної недосконалості людини, що змушує його заради власності перетворюватися в тирана (як Рикардо й Манфред в Уолпола), а з романтичної антитези "ідеал-дійсність". У його романі Блукач робить тільки один злочин - проти чистоти власної душі. Однак спрямований він не до багатства або влади над людьми, а до подолання границь пізнання, уподібнившись при цьому гетевскому Фаусту. Що ж стосується злочинів проти людини - убогості, голоду, катувань Інквізиції, то в них винні інші.
У кожному добутку, що включає в себе ознаки "готичного", мова йде про злочин. Часто його робить родоначальник, прирікаючи тим самим на страждання своїх нащадків. З одного боку, цей злочин веде до появи в роді ще більш жорстокого лиходія, чим предок. З іншого боку, страждання всіх, хто продовжує злочинний рід, - це шлях до спокути зла. На цю рису "готичного" роману вказує в Попередженні до "Будинку про сім фронтонів" його автор: "...немає нічого гіршого, чим обрушувати на голів невдачливих нащадків лавину неправо нажитого золота або богаті думки, калічити й мучитъ їх..." [12, 34]. Адже в остаточному підсумку злочин це, хоча й через тривалий проміжок часу, обов'язково очікує відплата. "Зло в "готичному романі", - пише дослідниця англійського предромантизма Н. А. Соловйова, - хоча й супроводжуване часто втручанням ірраціональних сил, не тільки розкривалося, але й каралося..." [35, 58].
У романі Горация Уолпола ланцюг злочинів починає Рикардо, мажордом Альфонсо Доброго, отруївши свого пана й неза- конно захопивши права на замок Отранто. Найбільш страшним лиходієм серед його нащадків виявляється онук Рикардо, нинішній князь Отрантский, готовий силоміць взяти в дружин наречену свого тільки що загиблого сина й відмовитися для цього від власної дружини, здатний завдати смертельного удару кинджалом своєї дочки Матильде, що він приймає за Ізабеллу.
В "готичних" добутках Н. М. Карамзина злочини відбуваються не заради володіння власністю. Крім того, в "Сиерра-Морена" ми не знайдемо ніякого зв'язку з тотемическими поданнями. Ельвіра порушує клятву, дану ніколи нареченому. Але це відбувається після того,
