Але образ цього "лиходія" набагато складніше, ніж у кожному з "готичних" романів. На перший погляд, мову може йти про спрагу власності. Хитклиф захоплює майно Эрншо й Лин-тонов - Грозовий перевал і мизу Шпаки. Однак багатство не є його головною метою. До образа Хитклифа цілком застосовні слова Н. А. Соловйовій про відновлення концепції героя в прозі початку XIX століття. "Лиходії "готичних романів" виявляються те саме що похмурим байроновским фігури лиходіїв і нещасливців, самотніх бунтарів, що скитаются по світлу в пошуках неможливого, що рятуються від самих себе, від болю мислити й бажати" [35, 66]. Джерела ж його поводження - у минулому, у тих умовах, які визначили його характер. Эллен Дин, згадуючи про перші роки Хитклифа в Грозовому перевалі, дійде висновку, що нерівне відношення до нього принесло чималу шкоду: потураючи дитині, ті, хто не хотів дратувати хазяїна, давали їжу, "яка харчувала гордість дитини і його лиха вдача" [4, 39]. Пізніше, що коли став після смерті батька хазяїном Грозового перевалу Хиндли припинив навчання Хитклифа, перетворивши його в батрака, звертався з ним так, що й "святий перетворився б у чорта" [4, 63], на перший погляд, Хитклиф підкорився своєму положенню в будинку. Неллі вважає, що "постійна важка робота від зорі до зорі вбила в ньому колишню допитливість, усяку любов до книг і навчання. Свідомість власної переваги, що вселяє йому в дитячі роки пристрастю старого Эрншо, тепер згасло. Коли він переконався, що неминуче повинен зійти на нижчий щабель, те вже дарма не бажав зробити хоч один крок, що дозволив би йому здійнятися. А духовний занепад відбився й на зовнішності..." [4, 65]. Однак пізніше виявляється, що упокорюватися з перебуванням "на нижчому щаблі" Хитклиф не збирався. Духовний занепад і впрямь відбувся. Однак він складався не в байдужності до себе, а в гіпертрофованому почутті "я", свідомості власної винятковості, перекрученій настільки, що Хитклиф перетворюється в безжалісного месника, що губить всіх, навіть не винних у його приниженні (як молодші представники роду: Кэтрин, Гэртон і його власний син Линтон). Після декількох років відсутності він повертається в будинок зовні джентльменом і внутрішньо мертвою людиною через те, що ненависть випалила в ньому природні почуття. Тому, і не бажаючи цього, він наближає смерть Кэти, єдиної людини, що був йому близький. Спочатку він доводить її до нервового зриву, а потім до напівбожевілля. А й насправді тут він виявляється близький героям Байрона, зокрема — Манфреду, що у розпачі викликує: "Я тільки тих губив, Ким був любимо, кого любив всім серцем, Ворогів я вражав, лише захищаючись, Але згубні мої объятья були". Хоча, безумовно, подібність проявляється лише в суперечливості відносин, що досягла межі, з миром, коли й Хитклиф, і Манфред несуть руйнування не тільки ворожому, але, у першу чергу, тим, хто близький їм самим. На амбивалентность образа Хитклифа ("герой" у першій частині роману й "лиходій" у другий) звертає увагу й Катерина Франк. Ця суперечливість оцінки героя з'явилася причиною неоднозначності тлумачень самого роману, що викликав до себе особлива увага відразу після опублікування. Дотепер читачі й учені сперечаються про його джерела, особливості конфлікту, про характери центральних персонажів. Емілію Бронте, пише Катерина Франк, обвинувачували в безжалісності, безцільності того потрясіння, обурення й страждання, які викликає роман. У журналі "АНаз" майже відразу після появи книги в пресі один із критиків писав, що вона викликає одночасно й осуд, і побожний [46, ху]. Згодом "Грозовий перевал" інтерпретувався з позицій різних методологічних і літературознавчих напрямків: нової критики, структуралізму, фемінізму, деконструктивизма, марксизму.... Але більшість про нього сходиться в тім, що це роман про любов, що переступає всі межі, що кидає виклик смерті. Роман про протистояння безпорадності й сили, придушення й переслідування, з одного боку, і безмежної спраги волі, з іншої. Виділялися в "Грозовому перевалі" й ознаки "готичного роману", як,