Наибільше ж близьким "готичному" роману в спрямованості злочинів, характері лиходіїв із числа тих добутків XIX століття, про які йде в нас мова, цілком ймовірно, є "Будинок про сім фронтонів" Натаниэля Готорна. Перший злочин відбувається полковником Пинченом, і викликано воно спрагою володіння ділянкою землі "чаклуна" Молу. Пізніше на цьому незаконно захопленій ділянці буде вибудуваний Будинок про сім фронтонів. "Похмура тінь богомерзкого злочину і його ганебної страти, - повідомляє оповідач, - опоганить щойно помальовані стіни, і саме повітря в них буде отруєний спогадами..." [ 12.39]. Згодом уже сам цей будинок у союзі з портретом полковника, що висить на стіні в його кабінеті, буде зміцнювати інстинкт власності в Пинченах. Так здійснюється проклін Молу, що нависло не тільки над полковником, що захопив його ділянку землі й відправили його на шибеницю як чаклуна, але й над його нащадками. У попередженні до роману його автор пише, що "запасся" істиною, що "злочин, ніколи зроблене давно померлими людьми, воскреє в справах їхніх нащадків і зі старожитнього гріха перетворюється в доподлинно, нічим не стиснуте в діях зло" [12,34]. Не випадково жителі міста говорять, що "Пинчены успадкували від полковника не стільки велике багатство, скільки велике нещастя" [12, 49]. Агресивні нащадки полковника прагнуть до усунення зі свого шляху не тільки чужих, але, як пізніше виявляється, і представників свого ж роду. Жертвами цієї частини родини Пинченов виявлялися ті, хто, на відміну від них, були перейняті якимись шляхетними почуттями. Як, приміром, "чудакуватий і схильний до іпохондрії" аматор ритися в стародавніх рукописах старий Джеффри Пинчен, що вирішив відшкодувати збитки нащадкам Метью Молу й убитий суддею Пинченом. Серед що придушують Пинченов були ті, хто мав м'яку душу, як Гефсиба й Клиффорд. Самим же жорстоким спадкоємцем полковника, його абсолютним "двійником" виявляється суддя Пинчен. Вони були схожі й зовні. Тому, коли Фиби вперше розмовляла із суддею, вона ніяк не могла відскіпатися від думки, що "її предок-пуританин, про яке вона чула стільки лиховісних розповідей ...з'явився в крамничку власною персоною" [12, 134]. І полковник, і його нащадок-суддя були схильні до насильства. Раптово осміліла Гефсиба кидає в особу своєму кузенові, що намагається відігравати роль добропорядного християнина: "Ця невблаганна пристрасть до корисливості володіє Пинченами вже двісті років. Сьогодні ви, пускай в іншій формі, повторюєте лиходійство, що ніколи зробив ваш предок, і обрушуєте на нащадків проклін, успадкований від нього" [12, 236]. Вони однаковим образом умирають, "захлинувшись кров'ю", і однаковим образом їхня смерть виявляється довгий час невідомої для мешканців міста. На початку викладу історії Пинченов повідомляється про тривалому

очікуванні гостей, запрошених до полковника на новосілля. Воно завершилося сценою загального здивування й страху побачивши мертвого хазяїна. Майже наприкінці роману повідомляється про те, що мешканці містечка довго снували біля Будинку про сім фронтонів, гублячись у здогадах щодо місця розташування судді. І ніхто не знав, що все це час його мертве тіло перебувало усередині будинку. Так замикається кільце в оповіданні про здійснення прокльону над родом користолюбців, і проявляється характерне для "готичного" жанру дидактичний початок у ньому. Хоча, пише у зв'язку із цим М. Н. Боброва, Готорн "старанно згущає атмосферу таємниці й непоясненого впливу Моулов на долі Пинченов, і мотив фатальної відплати простягає майже до кінця роману, він залишається вірний своїй первісній тезі: жадібність - джерело злочинів. ...Ідея романтичної фатальної відплати одержує досить конкретне соціальне пояснення" 13, 178].

Жадібність і непомірна жорстокість є відмітними рисами й "готичного" лиходія з "Замка Эйзен" А. А. Бестужева-Марлинского. Тут, як й в інших частинах "ливонского" циклу, показане протистояння гуманізму й деспотизму. У центрі добутку — жорстокий і свавільний лицар Бруно. Як і власник Удольфского замка сеньйор Монтони з роману Ганни Рэдклифф "Таємниці Удольфского замка", він був дійсним лиходієм у своїй сваволі не тільки зі членами своєї родини. Він "посилав свої загони в експедиції не менш сміливі й розпачливі, чим ті, які вживають справдешніми розбійниками. Його люди не тільки грабували беззахисних мандрівників, але робили напади з метою грабежу на вілли приватних осіб, розташовані у відокремлених місцевостях серед гір і непідготовлені до оборони" [30, II, 88-89] Покараний був і віроломний барон Бруно фон Эйзен. Регинальд виявився більше спритний у бої з дядьків, оглушив його ударом меча й прив'язав до дерева. Коли "чорна душонка" Бруно наповнилася страхом через близьку розправу, він став благати племінника зберегти йому життя, обіцяючи Регинальду й багатства, і волю, і навіть звільнення Луїзи від шлюбних уз. "Піду сам у ченці, надягну волосяницю під панциром, роздам злиденним нажит і награбоване", — клявся він [2, 189]. Важко вирішити, чи було каяття барона сьогоденням і виконав би він свою клятву, як його попередник у літературі князь Отрантский. Луїза й Регинальд не дали йому можливості змінити спосіб життя. Барон фон Эйзен був страчений по знакуЛуизы

Тому, коли в церкву ввірвався вершник, ніхто не сумнівався, що це Бруно, що з'явився з того світла. "Воїн у вороненых панцирах, на вороному коні, у білій