У романі Горация Уолпола "Змок Отранто" таким лицарем був батько Ізабелли, Лицар Великого Меча маркіз Фредерик да Ви-ченца. Довідавшись, де перебуває його дочка, що насильницьким шляхом доставили в замок Манфреда підкуплені їм опікуни Ізабелли, він є сюди з метою звільнити дочку й покарати віроломного узурпатора. Але оскільки він, примирившись із Ман-фредом у надії одержати в дружин Матильду, не виконує до кінця свого призначення, вершителем долі стає повстала з руїн замка й разросшаяся до велетенських розмірів статуя князя Альфонсо Доброго.

Цей же мотив явища вершителя долі в "чорному одязі, із блідою особою, з похмурим видом" є присутнім й в "Сиерра-Морена" Н. М. Карамзина. У цьому добутку також спочатку гадане надприродним явище "мертвого" нареченого знаходить цілком раціональне пояснення. Насправді Алонзо був урятований після аварії корабля, потрапив у неволю, знайшов волю, але коли нарешті добрався до своєї коханої, раптово довідався про те, що вона полюбила іншого. Тому він вирішується вбити себе, але й клятву, що порушила, кохану теж карає: її душу вже ніколи не знайде спокою, принаймні, у межах земного миру. Коментуючи цю частину добутку, В. Э. Вацуро співвідніс її з "Духовидцем" Ф. Шиллера й баладою М. Г. Льюиса "Хоробрий Алонзо й прекрасна Имогена", включеної їм 1796 року в роман "Чернець" й являющейся результатом запозичення англійським письменником деяких знахідок автора "Духовидца" [6, 100]. Структуроутворюючим у цій баладі був мотив явища "мертвого коханого на весільному бенкеті клятвопорушниці". Дух мерця "матеріалізований у кістяку, обуревает загробною пристрастю, із хробаками, що виповзають із мертвих очниць. Він провалюється разом з Имогеной, і балада кінчається описом диявольських оргій, які розігруються з тих пор щорічно в спустілому й вимерлому замку:

І поки вони п'ють зі свежевырытых черепів,

Навколо них видні танцюючі примари;

Їхнє питво - кров, і вони виють свій страшний вірш:

"У здоров'я Хороброго Алонзо

І його чоловік і жінка, віроломної Имогены!".

В. Э. Вацуро приводить цей фрагмент, коментуючи процес засвоєння "готичною" літературою елементів "френетической" німецької балади. Правда, при цьому вчений підкреслює: "Льюис писав баладу, а Карамзин - психологічну повість, "елегійний уривок"; в "Духовидце" його цікавила не стільки сюжетна колізія, скільки шляхи її інтерпретації" [6, 101]. Так чи інакше, але початий В. Э. Вацуро досвід зіставлення декількох текстів дозволяє зробити висновок про те, наскільки традиційним для "готичної" літератури стає мотив явища мерця, що мстить коханій за клятвопреступничество. Він проявляється не тільки в "Сиерра-Морена" Н. М. Карамзина, але й в "Кров за кров" А. А. Бестужева-Марлинского.

Під копитами коня, на якому, як здається всім, сидить вставший з могили й Бруно, що мстить за свою смерть, гине Регинальд, а Луїзу вершник відвозить і заживо закопує в лісі. Однак пізніше виявляється, що нічого надприродного в появі лицаря не бути. Чорним "латником-месником" був рідний брат покійного барона, схожий на нього "волосся у волосся, голос у голос" [2, 192]. Він й інсценував міф про помсту небіжчика невірній дружині.

Отже, Н. М. Карамзин, А. А. Бестужев-Марлинский, Н. Готорн, і Э. Бронте, про добутки яких ішла мова в цій главі, засвоюють елементи поетики "готичного" роману. Хоча, безумовно, у Росії цей процес не знайшов такого поширення, як в інших літературах, у першу чергу, англійської. Включення елементів "готики" дозволяло письменникам підсилити драматизм відображуваних ситуацій, додати конфлікту винятковий характер і разом з тим зберегти долю дидактики в добутках про неминуче покарання зла. У той же час романтики в значній мірі трансформували ці елементи поетики. Насамперед, новизна їхніх романів проявляється в іншій інтерпретації опозиції, на якій будується конфлікт добутку, співвіднесенні того, що становить антитезу віроломству "готичного" роману з романтичним ідеалом волі, природності, гармонійності миру. Не менш важливі більше ретельна розробка образів персонажів, їхня індивідуалізація й розвиток у зв'язку із цим психологізму. Ми намітили лише загальні напрямки аналізу "готичного" початку в романтичному добутку. Подальша розробка поетики кожного з розглянутих нами добутків, а також компаративний аналіз їхніх текстів, як і текстів інших авторів, що зверталися до "готичного" жанру, може дати досить цікаві результати в плані осмислення літературного процесу епохи початку XIX століття. Ми обмежилися лише виявленням того міфологічного архетипу, що лежить в основі цього жанру. Як ми постаралися показати, це, у першу чергу, тотемическі міфологічні подання, що визначають віру у взаємозумовленість усього, що відбувається зі членами одного роду, а також підпорядкованість шлюбним заборонам членів того самого роду.

Література

1. Альбельдиль М.Ф. В магическом круге мифов. Миф. История. Жизнь. –СПб.: Паритет, 2002. -336 с.

2. Бестужив – Марлинский А. А. Сочинения: В 2 т. – М.: Художественная литература, 1981. –Т. 1. -487 с.

3. Боброва М. Н. Романтизм в американской литературе XIX века. М.: Высшая школа, 1972. -286 с.

4. Бронте Э. Грозовой перевал. –М.: АСТ, 2004. – 319 с.

5. Васильев С. Ф. “реальное” и “фантастическое” в “Упыре” А. К. Толстого (сюжет как способ авторской позиции) // Проблема автора в художественной литературе. Межвуз. Сб. научных работ. – Устинов, 1985. –С. 81 -85.

6. Вацуро В. Э.