У романі Эмили Бронте фантастика має такий же завуальований характер. Явище примари Кэтрин можна пояснити як психологічно (сон, галюцинації), так і міфологічно (її душу не знайшла спокою, як, втім, і душу Хитклифа, примара якого бачать селяни недалеко від могили). На початку "Грозового перевалу" містер Локвуд, оказавшийся вночі в одному із приміщень житла Хитклифа, спочатку читає запису Кэтрин, зроблені нею на одній з порожніх сторінок якоїсь книги, а потім засинає. Зі стану сну його виводить явище примари дівчинки. Її холодні, "як лід, руки" чіпляються за нього, вона ридає й просить, щоб він впустив її до себе в прикомірок. Той кричить, що в жодному разі не зробить цього, хоча б вона просилася цілих двадцять років. "Двадцять років пройшло, - стогнав голос, - двадцять років! Двадцять років я вештаюсь бездомна!" "Потім, - згадує гість Грозового перевалу, - почулося легке царапанье по склу, і стопка книг подалася, немов неї штовхали зовні. Я спробував підхопитися, але не міг поворухнутися, і отут я голосно закричав, збожеволівши від жаху" [4, 25]. Безумовно, можливо просте пояснення: всі ці жахи породжені уявою містера Локвуда, що перед сном читав написане дівчинкою, а потім побачив у сні її явище. Однак пізніше виявляється, що це був не сон. На його лемент прибігає Хитклиф, що, почувши від цього чужинця слова про те, що приміщення "кишить примарами", проявляє ознаки несподіваного для нього "марновірства". Локвуд підглядає, як, підійшовши до того місця, де повинен був перебувати примара Кэтрин, Хитклиф просить її прийти до нього. І тільки тепер стають зрозумілими слова ключниці про "якусь дику примху" хазяїна Грозового перевалу "щодо кімнати", у яку вона привела Локвуда, що Хитклиф "нікого б туди не пустив по своєму полюванню" [4, 18]. Хоча, безумовно, можливо й інше пояснення: Хитклиф оберігав кімнату у зв'язку з тим, що в ній зберігалися речі тієї, кого він як і раніше жагуче любив і кого вже не було з ним у цьому світі. У кожному разі однаково припустиме й психологічне пояснення (особливий щиросердечний стан як Локвуда, так і Хитклифа), і визнання наявності надприродного (адже прирак бачать кілька людей). Не менш двоїсте мотивування таємничого у фіналі роману, коли Хитклиф бачить примара Кэтрин, говорить про її безжалісність до нього, проводить вечора в бесідах з померлої коханої. Неллі Дин згадує один з таких вечорів: "...було ясно, що погляд його прикутий до чого на відстані двох ярдів від нього. І що б це не було, воно, мабуть, доставляло йому надзвичайну насолоду й надзвичайне борошно... Уявлюваний предмет не був нерухомий: ока Хитклифа випливали за ним з невтомним старанням, і, навіть коли він говорив із мною, вони ні на мить не відлучалися" [4, 313]. Правда, можна припустити, що Хитклиф, наближаючись до смертної години, починає бачити галюцинації, а люди, що зустрічають після його похорону дві примари - його й Кэтрин - перебувають у полоні марновірств. І все-таки однозначне мотивування не представляється єдино можливої. В "Будинку про сім фронтонів" фантастика теж завуальована. Але, на відміну від "Упиря", "Грозового перевалу", вона ближче до мнимого. Про таємничу силу Молів й їхньому прокльоні свідчить в основному поголоска, а явище примар Пинченов і таємне життя портрета родоначальника їхньої родини полковника представлені оповідачем як умовність, художній прийом, використовуваний їм як данина моді на казки, "забави заради". В описі явища примар Пинченов проявляється авторська іронія. Зважаючи на все, починає оповідач, "зустріч покійних Пинченов протікала в такий спосіб: спочатку з'являвся сам полковник у своєму чорному плащі, у гострій шапочці... Полковник дивиться на портрет - безтілесна примара розглядає своє зображення на полотні! Усе в порядку. Портрет висить на тім же місці. ...А слідом за ним з'являється ціла низка інших Пинченов - добрий десяток поколінь, і всі вони, метушачись і підштовхуючи один одного, пробираються до портрета. ...Чого шукають тут ці примари? Мати піднімає дитини, щоб той теж доторкнувся до нього своїми рученятами. Очевидно, у цьому портреті укладена якась таємниця, що бентежить могильний спокій нещасних..." [12, 274]. Однак, незважаючи на те, що в романі заходить мова про месмеризм, про гіпноз, тобто пропонується раціональне пояснення загадкового, все-таки повністю виключити вплив померлих Пинченов на, що відбувається з живими членами їхньої родини, або ж збереження сили прокльону чаклуна Молу протягом двох сторіч не можна. І цей мотив здобуває містичний відтінок. Найбільшою мірою можливість бачити наявність надприродного в романі Н. Готорна пов'язана