У світовій літературній традиції є письменники, чия творчість тісно пов’язана з тим краєм, де вони живуть і працюють. Донецький край став основною темою для письменника Івана Сергійовича Костирі. Народився він у 1932 р. на хуторі Федорівка на Дніпропетровщині у родині сільського вчителя. Дитинство і юність пройшли в Донбасі. Закінчив Дніпропетровську фельдшерську школу, Київський медичний інститут. У багатотиражній газеті інституту було надруковане й перше оповідання майбутнього письменника. Працювати за отриманим фахом повернувся в Донбас. У 1957–1965 рр. у Горлівці був дитячим, шкільним лікарем, лікарем швидкої допомоги, а потім – психіатром. У 1967 р. І.Костиря закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім.М.Горького. Досвід лікарської роботи знайшов художнє відбиття у повістях «Пора новолуний», «Ночные дежурства», «Детский доктор», «Родословное зеркало», « Врачебная тайна», «Срочный вызов», дія яких розгортається в Донецькому краї. За відображення праці шахтарів у літературі письменник був нагороджений знаком «Шахтарська слава» ІІІ й ІІ ступеня. Письменник є лауреатом літературних премій ім. В.Короленка та ім. В.Шутова. У 2002 році вийшли друком «Думы о Донбассе», які в оригінальній художній стилістиці, мовою легенд, переказів, оповідок, бувальщин розповідають про Донецьку землю, її природу, минуле й сучасне, її людей, і «Слово о Донецком крае» – своєрідна літературна історія Донбасу. Жанр цих книжок можна визначити як художнє краєзнавство, важко переоцінити їх виховне й пізнавальне значення.

Досягнення новітніх часів у літературному процесі – поєднання бурхливого розвитку національних літератур із складанням світової літератури. Цьому сприяли художній переклад, встановлення постійних особистісних контактів між письменниками, дія міжнародних організацій. Серед видатних перекладачів ми можемо назвати ім’я українського поета Цезаря Олександровича Білиловського, який народився у 1859 р. у Симферополі, вивчав медицину вивчав у Дерпті, а потім Йєні. Працював у Криму, деякий час – лікарем радянського консульства в Ірані. Людина високої культури, знавець багатьох мов. Він – автор першого перекладу вірша Шевченка «Нащо мені чорні брови...» на німецьку мову, інших перекладів. Відомий нейрохірург, лінгвіст Борис Леонтьєвич Смирнов – всесвітньо відомий фахівець із санскриту, автор визначного художнього перекладу на російську мову давньоіндійського епосу «Махабхарата» (25 000 двостишій – шлок). Народився поет у 1889 р. на Чернігівщині і певний час працював у Києві, а останні 30 років життя – у Туркменії. Перекладами активно займався Остап Вишня, у наші часи – члени Спілки письменників України Валерія Гуртовенко, Борис Янчук інші поети та письменники. В свою чергу, на 30 мов була перекладена повість М.Амосова «Мысли и сердце».

3. Життєві позиції лікарів-письменників.

Особливістю української політичної історії, яка позначилась і на літературному процесі, була довга відірваність української діаспори. Ознака часів незалежності України – відновлення єдиного творчого процесу. У 1992 р. до Спілки письменників України вступив Лікар-радіолог, поет, перекладач та публіцист Роман Бабовал, який живе у Бельгії. Він з 1967 р. пише поезії українською і французькою мовами, перекладає і публікує літературні твори, зокрема, поезію і малу прозу, перекладає з української мови на французьку та із французької й італійської – на українську. За збірку «Подорож по-щоденному» на конкурсі бельгійської поезії у 1990 р. здобув першу премію. З 1967 р. належить до Нью-Йоркської групи поетів, з 1989 р. – член Українського ПЕН-клубу в Києві.

Для української інтелігенції у цілому, і для письменників і лікарів як її яскравих представників, завжди було притаманне прагнення до розповсюдження культурних надбань, наукових знань. Просвітницька діяльність лікарів-письменників розгорталась протягом усього ХХ століття, за будь-яких, навіть найнесприятливіших політичних умов. Наприклад, Любомир-Зенон Беч, який народився у 1914 р. на Львівщині. Освіту отримав на медичному факультеті Львівського університету. Ще в гімназії виявив літературні здібності, редагував перший пластовий часопис «Промінь», а з 1930 р. – місячник «Нове життя» при самостійній організації «Читальня», активно працює у товаристві «Медична громада», під час відпусток і вихідних виступав із рефератами, проводив бесіди з історії літератури, писав монографію про рідне село для «Літопису Батьківщини». Під час війни став військовим лікарем у Червоній Армії, але після безпідставного арешту в тюрмі він помер.

Розповсюдженою серед літераторів-медиків формою просвітницької діяльності була підготовка науково-популярних статей, видань. Унікальною є книга М.Амосова «Раздумья о здоровье» із викладенням його власної, випробуваної на собі «системи обмежень і навантажень». З урахуванням масових часописів кількість її виданих примірників дорівнюється 7 мільйонам.

Плідною сферою використання професійних медичних знань авторів у літературі стали літературознавчі дослідження. Книгу професора Київського медичного інституту, визначного терапевта Є.І.Ліхтенштейна «Помнить о больном» можна вважати класичною в смислі рівноваги медицини і літератури. Аналіз творчості великих письменників та фактів їх життя з медичних, деонтологічних позицій викладений так емоційно і художньо, що сам перетворюється на літературний твір. Справжніми явищами в дослідженні творчості і життя великих письменників-лікарів стали видані у Києві монографії кандидата медичних наук, популяризатора медицини Ю.Г.Віленського «Доктор Булгаков» і доктора медичних наук, професора-фтізіатра Є.Меве «Медицина в жизни и творчестве А.П.Чехова». «Медичний» погляд дозволив виявити такі аспекти, паралелі, витоки образів, які «чисті»