Опанувавши журналістську науку, Іван Цюпа працює спочатку в красноградській районній, а потім у полтавській обласній газетах. Все частіше з'являються публікації його оповідань, віршів, нарисів. Відтоді й до сьогоднішнього дня письменник ніколи не пориває зв'язків з пресою, а пристрасна публіцистичність стає домінантою його художньої творчості.

З хвилюванням згадує письменник 1936 рік, коли його з групою молодих письменників запросили до Харкова на курси-семінар творчої молоді. Тоді він познайомився з Юрієм Яновським, Володимиром Сосюрою, Юрієм Смоличем, Іваном Сенченком.

Семінар і щирі, задушевні розмови з старшими й досвідченішими товаришами по перу мали велике значення для становлення, формування і утвердження ідейно-художніх поглядів і творчих спрямувань молодого письменника.

III з'їзду комсомолу, секретар комсомольського осередку Назар Погорілець. Вони були організаторами молоді, йшли в перших лавах, разом з батьками й старшими братами боронили здобутки революції.

Автор пише про своїх ровесників — комсомольців 30-х років. На заклик партії і за велінням своїх гарячих сердець вони будували Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Комсомольськ-на-Амурі, розорювали споконвічні межі і, ведучи нещадну боротьбу з куркульством, організовували колгоспи.

З глибокою пошаною розповідає І. Цюпа і про тих юнаків та-дівчат, що віддали своє життя, захищаючи честь, волю і незалежність рідної Радянської Вітчизни в роки Великої Вітчизняної війни, а потім відбудовували знищене й зруйноване ворогом господарство, заліковували страшні рани війни, зводили нові гігантські електростанції, "фабрики й заводи, піднімали цілинні землі і вирощували високі врожаї.

Привернула увагу читачів і збірка «Новели рідного краю» (1964). Тут, як і в попередніх творах І. Цюпи, на першому плані — наш сучасник, скромний, самовідданий будівник нового життя, з його заповітними думами й мріями. Свято шанують його герої минуле, спрямовують погляд у майбутнє, їм притаманна любов і шана до природи.

Ряд новел присвячено темі Великої Вітчизняної війни. Перед нами знову постають картини безсмертного подвигу радянського народу. Серед героїв цієї тематичної групи новел — Маруся Буркун («Марусин поворот»), яка гине, знищуючи машину з ворожими солдатами і серед них свого батька, що став зрадником; дід Цебро («Дід Цебро»), від руки якого гине непроханий зайда. З любов'ю змальовано образи наших сучасників у новелах «Син будує мости», «Дарунок», «Клен і калина», «Осокорина заметіль», «Берізка» та ін.

Звичайно, не обійшлося тут і без окремих творчих прорахунків, на які свого часу вказувала критика (в окремих новелах дрібнотем'я, дещо зайва емоційність і т. д.), але загалом новели, особливо воєнного циклу, безумовно заслуговують на позитивну оцінку.

Вже йшла мова про те, що Іван Цюпа плідно виступає в жанрі публіцистики. У публіцистично-нарисових книжках «Переяслав-Хмельницький» (1954), «Україна» (1957), «Україна — рідний край» (1965), «Миргородська криниця» (1976), аналізуючи конкретні факти дійсності, письменник аргументовано й переконливо показує зростання економічної могутності Радянської України, все народного добробуту, розквіт літератури та мистецтва українського народу.

Та все ж у творчому доробку письменника найвагоміше місце посідають романи й повісті — широкі епічні полотна, з яких перед читачами постають картини сучасного й недавнього минулого нашого народу. Органічне поєднання ліричного й романтичного в творчій манері дає змогу письменникові натхненно оспівати діяння своїх героїв, велич мети, до якої вони прагнуть, розкрити багатство їхніх світлих душ.

Першим великим художнім полотном Івана Цюпи став роман «Брати» (1950). Наступне видання цього твору — значно перероблене—побачило світ під назвою «Назустріч долі» (1955). В романі письменник відобразив широку картину життя трудящих західноукраїнських земель та їх прагнення до возз'єднання з Радянською Україною, показав здійснення цих мрій і прагнень у незабутні вересневі дні 1939 року, розповів про героїчну боротьбу героїв свого твору з фашистськими окупантами і націоналістичними запроданцями в роки Великої Вітчизняної війни, про нашу Перемогу й щасливе життя, яке прийшло на землю Галичини.

З глибоким знанням матеріалу, вірогідно і в більшості випадків художньо переконливо веде оповідь письменник про життєві шляхи героїв, про активну діяльність комуністів у тяжких умовах панування на західноукраїнських землях пілсудчиків, а пізніше гітлерівців.

Основний лейтмотив роману — вірність. Вірність своїй радянській землі, вірність соціалістичним ідеалам, вірність рідному народові, вірність у людських взаєминах, вірність у коханні. Тому цей роман, що пізніше був виданий у Москві, дістав у перекладі на російську мову назву — «Верность».

Не лишив байдужим читача й роман «Вічний вогонь» (1960-1962). В ньому письменник ставить одну з важливих проблем сучасності: місце і роль молоді в сьогоднішньому житті.

Лейтенант комуніст Гордій Чуприна напередодні останнього свого бою, в якому він поліг смертю героя, пише листа своєму малолітньому синові Максиму, звертається до нього як до дорослого:

«Пам'ятай, синку, в житті нічого легко не дається. Ти ростеш без батька, Максимку, а може статися й таке, що залишишся сиротою. Хочу тобі сказати в цю хвилину нашої розмови, яким би я хотів бачити тебе, коли ти виростеш, станеш повнолітнім. Насамперед будь добрим, сину. Доброта робить людину щедрою... Будь працьовитим. Тільки праця приносить щастя людині. Навіть тоді, коли вона маленька й непомітна. Треба, щоб у серці твоєму завжди горів вогонь жадоби до життя, а не жевріло якесь тління; без справжнього горіння немає життя».

Письменник не оминає і певної складності в ідейно-моральному формуванні характерів героїв, становленні їхніх життєвих принципів і поглядів.

Вказавши на окремі художні недоліки, критика загалом позитивно оцінила роман «Вічний вогонь».

Особливе місце в творчому доробку Івана Цюпи посідав роман «Грози і райдуги» (1961). Ця історико-революційна художня хроніка утверджує письменника в