розповіді про перебування в Сочі хворого Миколи Островського, коли його відвідують сестра і брат Володимира Ілліча Леніна — Марія Іллінічна та Дмитро Ілліч; про «виїзне засідання» бюро міськкому партії, що слухає, як «один із членів партії працює на нелегкій літературній ниві, бореться на ідеологічному фронті»; розповідь про нагородження Миколи Островського орденом Леніна та приїзд до нього делегації московських письменників, проведення радіопереклику міст, присвяченого цій події коли в ефірі пролунали його схвильовані слова:
«Коли б хто-небудь спитав мене, яке найбільше щастя в людини, я відповів би: найбільше щастя в людини — це працювати в нашій великій Радянській країні, боротися за справу соціалізму, бути в передових лавах комсомолу, в лавах партії Леніна...»
Іван Цюпа завжди прагне бути в самій гущі життя. Його можна зустріти то на Поділлі, то в Карпатах, то на Волині. А найчастіше — на Полтавщині. Кожної весни чи літа письменник вирушає до рідних сіл і хуторів, що розкинулись у межиріччі Ворскли і Псла, в степи за Диканькою, що течуть зеленою повінню хлібів аж до Зінькова, Гадяча й Миргорода. Бо ж це — рідна сторона письменника, яку він гаряче любить, радо зустрічається з її трударями, пише про них свої твори.
Цій землі, її славним людям Іван Цюпа присвятив роман «Краяни» (1970).
«Це книга про моїх земляків — полтавців,— розповідає Іван Антонович.— Головними героями роману «Краяни» виступають комуністи — колишній секретар райкому партії Степан Петрович Твердохліб, колгоспний агроном Ярина Хмелик, молодий інженер-геолог Олекса Майстренко, юна вчителька Надія Богучар та інші персонажі, яких я зустрічав на моїй Полтавщині. Це люди різних поколінь і професій. Одні з них пережили сувору війну, інші тільки народилися в ті грізні роки, а то й після Перемоги і зараз вступають у життя, збагачені досвідом і знаннями, свято пам'ятаючи про рани своїх батьків.
«Краяни» — твір про нашу сучасність. Нині полтавське село ие те, що було колись. У межиріччі Ворскли й Псла добувають нафту і газ, серед золотих пшениць і баштанів день і ніч гудуть потужні машини, на яких працюють сини й онуки полтавських хліборобів.
Головною темою роману,— закінчує свою розповідь письменник,— є животрепетні проблеми збереження природи, розумного використання землі, збереження не тільки чудової краси довкілля, а й чистоти людських душ».
Це справді так. Зі сторінок роману перед нами постають трударі колгоспних ланів — мудрі, досвідчені, талановиті, виховані Комуністичною партією і Радянською владою. Вони по-господарськи дбають про землю та її розквіт, пам'ятають героїчну історію свого народу, дбають про збереження пам'яток культури.
Героїв у романі багато, і про більшість з них письменник говорить досить широко. Та найближчий серцю письменника Степан Твердохліб, Це людина, яка вболіває за все, що відбувається навколо неї — від турботи про щедрий врожай колгоспної ниви і до майбутнього юнаків та дівчат. Він розуміє неминучість і необхідність наступу технічного прогресу, але дбає, щоб усе робилося розумно, продумано, без шкоди людині й природі. Саме тому він вступає в конфлікт з начальником контори розвідувального буріння Сагурою, що, не задумуючись, наказує волочити бурову вишку «навпростець по озимині».
Роман викликав жвавий інтерес, бо проблеми, які ставить у ньому і художньо розв'язує автор, хвилюють сьогодні кожного. Відчувається подальше зростання художньої майстерності автора, уміння яскравіше окреслювати характери героїв, психологічно глибше вмотивовувати їхні вчинки.
У 1977 році вийшла нова книжка Івана Цюпи — «Гомін дніпровського косогору» (повість, оповідання, етюди).
У ній — чотирнадцять балад про безсмертя тих, хто поліг у боях за Вітчизну, за визволення Києва і похований у парку Вічної Слави біля могили Невідомого солдата — про маршалів, генералів, офіцерів, сержантів і солдатів, славних синів російського, українського, білоруського, грузинського та інших народів нашої багатонаціональної країни.
«Вони лежать поруч. Разом були в житті, в бойових солдатських походах. Поруч залишилися і в смерті своїй... Поруч і в безсмерті... На одній плиті викарбувано: «Фомін Юрій Іванович», а на другій — «Мадюдя Мефодій Улянович». Перший син пітерського робітника, а другий — син бідняка з села Березівки на Київщині».
Кожна балада звучить, як реквієм, зворушливо розповідаючи про славних воїнів, що до останнього подиху залишалися вірними синами Вітчизни.
До книжки ввійшло і два розділи оповідань — «Заграви» (про боротьбу народу за торжество ідей великого Леніна, за побудову і утвердження соціалізму) та «Батьки і діти» (про продовження героїчних традицій батьків молодим поколінням у грізні роки боротьби проти фашистської навали). Серед кращих варто відзначити такі, як «Дві матері», «Нарком хліба», «Секретар райпарткому», «Сповідь солдата». Громадянський пафос, емоційна забарвленість і ліризм у поєднанні з публіцистичністю, піднесеною романтичністю і схвильованістю авторської оповіді творять своєрідну манеру письма.
Зроблено багато. В доробку письменника до півсотні книг. Щойно до них прилучилася ще одна роман «Дзвони янтарного літа», виданий «Радянським письменником». Попереду - здійснення нових творчих задумів.
«Багато моїх побратимів-комсомольців славних тридцятих років а серед них й І. Цюпа, оглядають з високого перевалу своїх років пройдений шлях писав у статті «Слово про друга» Юрій Збанацький,—і з надією вдивляються вперед, туди, де манливою красою життя, новими творчими злетами і зрілою мудрістю сяють нові перевали. Так завжди було, є й буде в людей невтомних, закоханих у свою працю».
