Поему “Дон Жуан” можна вважати духовним заповітом Байрона. Її називають поетичною енциклопедією Європи кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст. Перед читачами проходять історичні події і історичні особистості, і все це – служить фоном для пригод безпорадного Дон Жуана ( Байрон кардинально змінює традиційний образ ). І сам герой ( а він є частково автобіографічним ), і “великі люди”, які зустрічаються на його комічному шляху, не викликають в автора нічого, окрім іронії. Не помилував лорд і знаменитих англійців, через що англійська спільнота відмовила йому у почесному похованні ( у Вестмінстерському абатстві ). Легені поета було поховано у Міссолонга, а тіло у церкві містечка Гекнолл, яке знаходиться на родовій землі поета.

“Англійці можуть думати про Байрона все, що їм заманеться, але іншого такого поета вони не породили”, - сказав Ґете, який осмислив творчу особистість Байрона в “Фаусті” в образі Евфуріона, сина Фауста і Єлени Прекрасної. Евфуріон народився для чистого мистецтва, але не схотів існувати у штучних умовах, поринувши у царство дійсності, яка його вбила. Успіх спадщина Байрона на загальносвітовому рівні є набагато більшим, ніж на батьківщині. Цей поет ненавидів “людське стадо”, виступав проти “рабської покори”, цинічно заперечував всі людські святині, і все одне – він не може не викликати поваги, хоча б через абсолютну відвертість своєї творчості, яка пройшла шлях від пристрасного бунтарства до абсолютно байдужого ставлення до світу через спустошеність душі.

У 1816 р. Байрон у Швейцарії познайомився із Шеллі, і їхня дружба стала літературним фактом. Всі мемуаристи і біографи Шеллі визнають: це була людина неминучої привабливості, яка силою своєї чарівності буквально перетворювала людей на власні речі. Але закінчувалось таке перетворення як правило трагічно. Персі Біші Шеллі походив із знатної і дуже впливової родини. Але аристократичне середовище розірвало з ним будь які зв’язки. Ще навчаючись у школі, майбутній поет отримав репутацію божевільного через блюзнірське ставлення до Бога. Із університету Шеллі виключили через брошуру "Необхідність атеїзму". Після кінцевого розриву з батьками поет вів мандрівне життя, створив щось на подобу власного суспільства, яке складалося головним чином із закоханих у нього дівчат, з однією з яких, дочкою шинкаря, він узяв шлюб. Шеллі вважав себе революціонером, виступав на мітингах робітників, але насправді життя простого народу його цікавило мало. Це був скоріше акт мистецтва. Суттєві наслідки мало знайомство із Вільямом Годвіном, революційно налаштованим романтиком, з дочкою якого, письменницею Мері Годвін, Шеллі узяв новий шлюб. Його колишня дружина, а також сестра Мері Годвін наклали на себе руки. Суд позбавив Шеллі права виховання дітей, англійське суспільство примусило його покинути батьківщину. Молоде подружжя якийсь час блукало Європою, а у 1822 р. після шторму біля берегів Італії було знайдено мертве тіло Персі Біші Шеллі. Яхта залишилась неушкодженою. Його смерть залишилась загадкою. Існує версія, згідно з якою, Шеллі мав таємні стосунки з контрабандистами, які й відправили його в інший світ. Радянське літературознавство увінчало Шеллі пошаною через його революційні переконання, не помічаючи руйнівних тенденцій його творчості. Світ ставиться до поета більш обережно, хоча й визнає його безперечний талант.

Спадщина Шеллі вбирає лірику, поеми, поетичні драми, трактат про поезію, чимале за обсягом листування, щоденники, політичні памфлети, філософські етюди. Особливо відомою є поетична драма “Прометей звільнений” ( 1819 ), в якій людська історія подається як процес поступового заглушення ініціативи, згасання волі, придушення сміливості. Звільнений Прометей залишає гори Кавказу і нібито розчиняється в образі Людства. Прометей звільнений, за думкою автора, і є це нове людство, просвітлене і підняте на новий рівень розвитку. “Ода західному вітру”, також, як і “Прометей звільнений”, демонструє нігілістичні тенденції, які взагалі є характерними для творчості Шеллі.

У 1818 р. дружина Шеллі, Мері Годвін, публікує технічну антіутопію “Франкенштейн”, в якій виводить на авансцену “сучасного Прометея”. Талановитий вчений відкрив таємницю живої матерії і думав, що ощасливив людство. Створивши штучну людину, він відчуває себе переможцем над природою, але подальші події доводять: “просвітлене”, раціонально налаштоване людство є потворою, а геніальний вчений – божевільним.

В кишені мертвого Шеллі знайшли книжку поезій Джона Кітса. Джон Кітс походив із зовнішньо благополучної буржуазної лондонської родини, над якою нібито тяжів рок. Кітс ще був підлітком, коли померли його батьки: батько вбився, коли упав з коня, мати померла від туберкульозу. Старший брат незабаром пішов за нею, а молодший, Джон, через сімейне захворювання не встиг прожити повноцінне поетичне життя. У 1820 р. шанувальники поета зібрали гроші і відправили поета до Італії, де у 1821 р. його не стало. Кітса поховали на одному кладовищі із Шеллі. “Поет краси”, як його називають, залишив сонети, оди, балади, поеми. Ставлення до спадщини Кітса було різним за життя, різним воно є і зараз. На відміну від аристократичної поезії Байрона й Шеллі, стиль Кітса яскраво демонструє особливості так званої “міщанської школи поезії”. Кітс вражає квітчастістю, але не банальною, а цілком оригінальною. Кітса приваблювала античність, книжна культура, яку він добре не знав, тому що не мав класичної освіти. Тому його твори