нi в чому не буде перешкоджати. Але в ту мить, коли Фауст вiдчує цiлком задоволеним життям i щасливим, вiн мусить померти, а душа його належатиме Мефiстофелю. I це буде плата за земне блаженство. Цей епiзод поеми має також розбiжностi з легендою, оскiльки в легендi Мефiстофель i Фауст укладають угоду тiльки на 24 роки (згiдно з нею Мефiстофель, залишаючись незримим, повинен з`являтися до Фауста на його бажання i виконувати всi його розпорядження, Фауст же зрiкається Бога i вiддає душу сатанi). Згодом Мефiстофель повертає нашому герою молодiсть i в результатi вiн закохується в молоду вродливу дiвчину Гретхен (ця сюжетна лiнiя - любов Фауста i Маргарити є нововведенням Й.В.Гете). Мефiстофель вважає, що саме в цьому Фауст знайде ту прекрасну мить, але помиляється. Спочатку за волею Мефiстофеля помирає мати Гретхен, а потiм i брат Валентин. Молода дiвчина карає себе за цi смертi i потрапляє до в`язницi. Попри всi благання Фауста втекти з ним Маргарита не погоджується, бо вважає себе винною i помирає у в`язницi. Але навiть пiсля всiх ii грiхiв душа Маргарити потрапляє до раю. Фауст тяжко пережив смерть Гретхен,але не припинив пошукiв iстини.
Отже в першiй частинi свого твору Гете в основному провiв свого героя через тi випробування, якi вiдомi з легенди.
У другiй частинi твору Фауст служить при дворi iмператора i надає йому рiзнi послуги за допомогою всесильного Мефiстофеля.Вiд шлюбу з давньогрецькою красунею Єленою Прекрасною нього народжується син Евфорiон, який згодом гине.Фауст намагається виростити людину в колбi - Гомункулуса, але той теж гине. Життя Фауста пiдходить до кiнця, йому 100 рокiв. Вiн мрiє про свiтлi та щасливi мiста, якi, за його бажанням мусять з`явитися для людей. Свою мрiю вiн хоче здiйснити на островi, який подарував йому iмператор, i який був майже не придатний для життя. Фауст поспiшає з роботами. Нарештi герой вiдчуває мить найвищого життєвого задоволення:
Вот мысль, которой весь я предан,
Итог всего, что ум скопил.
Лишь тот, кем бой за жизнь изведан,
Жизнь и свободу заслужил.
Так именно, вседневно, ежегодно,
Трудясь, борась, опасностью шутя,
Пускай живут муж, старец и дитя.
Народ свободный на земле свободной
Увидеть я б хотел такие дни.
Тогда бы мог воскликнуть я:"Мгновенье!
О,как прекрасно ты, повремени!
Воплощены следы моих борений,
И не сотрутся никогда они".
И, это торжество предвосхищая,
Я высший миг сейчас переживаю.
Бiльше Фаустовi нiчого бажати. Вiн помирає, але його душа потрапляє в рай, i зустрічається з душею Маргарити. Вона вже постила йому i любить його, як i ранiше.
Фауст багато страждав, постiйно сумнiвався i шукав, знаходив i втрачав, часто вiдчував невдоволення. Тiльки серед природи, вiдчуваючи ii частиною себе, вiн сприймає свiт, як гармонiю. Життя принесло йому короткi моменти щастя i довгi роки страждання i вiдчаю, але все це було не даремно. Вже наприкiнцi свого життя Фауст це зрозумiв.
Отже, в другiй частинi Гете вiдiйшов вiд легенди, логiчно розвиваючи храктер людини, яка бачила своє покликання в активному пошуку iстини i смислу буття.
У пролозi автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонiйному i досконалому всесвiтi? Людина нещасна, вiчно страждає. Їй жилося б краще, якби не її розум, - iскра Божа. Герой його трагедiї, скептик i насмiшник Мефiстофель каже, що свiт людини побудований погано: "Там безпросвiтна темрява i Людинi бiднiй так погано". Людина мислить, але вiд цього страждає ще бiльше, бо розумiє безглуздiсть багатьох соцiальних iнститутiв, законiв, звичаїв, забобонiв, розумiє, що в соцiальних бiдах винна не природа, не всесвiт, а вона сама Людина.
У фiлософiї Гете iдея дiалектичної єдностi протилежностей є однiєю з головних iдей. У боротьбi суперечностей створюється гармонiя свiту, в зiткненнi iдей - iстина. Поет нам постiйно нагадує про це. Два герої трагедiї - Фауст i Мефiстофель - наочно нам демонструють цю дiалектичну спорiдненiсть позитивного i негативного.
Людство завжди намагалося зрозумiти навколишнiй свiт, пояснити природнi явища i сутнiсть буття. Достатньо згадати бiблiйну оповiдь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пiзнання, працi алхiмiкiв епохи Вiдродження, спрямованi на винахiд "фiлософського каменя", за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото i здобути "елiксир життя", що повертає молодiсть i здоров'я.
Але саме в епоху Вiдродження людина пройнялась вiрою у свою всемогутнiсть, що викликало новий сплеск церковної диктатури i вилилось у вогнище iнквiзицiї, спрямованих на вияв i знищення демонiв. Тодi з'явилось безлiч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких i легенда про доктора Георгiя Фауста, яка у безлiчi перекладiв стала духовно рiдною цiлiй Європi.
Але Фауст був героєм саме для Гете, бо жив у ньому протягом шiстдесяти рокiв. За цю трагедiю, яка стала символом всього життя письменника, Гете брався за рукопис в передсмертнi хвилини i пiд час тяжкої хвороби в дев'ятнадцять рокiв, пiсля хвороби i короткочасної слiпоти на п'ятдесят першому роцi i на сiмдесят п'ятому, коли боявся, що не встигне його завершити. Можливо тому кiнець трагедiї i став своєрiдною сповiддю поета перед життям. Адже генiй Гете було визнано за життя, тому для нього "метою життя є саме життя". I ось саме цьому життю вiн пiдводить пiдсумок: "Не може вiчнiсть поглинути мої дiла, мої труди". А оскiльки Фауст жив у поетовi, то вiн i змiнювався разом з Гете. Дев'ятнадцятирiчний поет передав своєму героєвi тривоги власної юної душi i визначив його в особис-тому лiрично-драматичному планi. Можна навiть розглядати твiр як