Коли до інших поетів слова «співець», «співати» вживаються, як правило, у переносному значенні, то до раннього Федьковича їх треба застосовувати тільки в прямому. Бо ж він справді співав свої вірші, щоб розвіяти невимовну rope-тугу краян-буковинців, яких у складі 41 стрілецького полку австрійський уряд кинув у гори далекої Італії...».

Широко використовуючи фольклорний матеріал — пісні, казки, героїчні перекази, легенди, — Федькович засвоював принципи поетичної майстерності, оволодівав прийомами типізації, утверджував у своїх творах народні погляди й ідеали. «Народна поезія, — підкреслює М. Пазяк, — навіювала його творам неповторну простоту і красу вислову, витонченість і грацію мови».

Заслуговує на увагу фольклористична діяльність Федьковича. Письменник вважав святим обов'язком кожної людини, «що народність свою любить», збирати неоціненні фольклорні скарби. За час своєї творчої діяльності поет записував найрізноманітніші пісні, які об'єднував у жанрово-тематичні збірки. Найціннішою серед них є рукописна збірка «Найкращі співанки руського народа на Буковині. Зібрав О. Федькович». Більшість фольклористичного доробку поета опублікована у книжці «Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича» (К-, «Музична Україна», 1968). Видаючи книжку, упорядники її писали: «Збірка дає змогу по-справжньому оцінити широчінь поетових зацікавлень, дозволяє зблизька побачити прекрасну і щедру землю, яка зродила й наснажила його великий талант». Учителеві доцільно ознайомити учнів з цим виданням під час з'ясування джерел творчості Федьковича. Це матиме виховний вплив на учнів, заохотить і їх самих записувати народні пісні.

Слід підкреслити, що Федькович дуже багато зробив у справі популяризації української народної пісні. 1862 року він опублікував сім перекладів українських пісень німецькою мовою. В наступні роки він продовжував знайомити німецькомовних читачів з перлинами українського фольклору.

Федькович вважав, що література має бути доступною широким народним колам, вона повинна допомагати простим людям долати соціальні перешкоди, сприяти зростанню свідомості трудящих. Його завітним бажанням було:

Аби наша піснь і слава

Повік гомоніла

І нас далі загрівала,

Як доси нас гріла!

Могутній вплив на розквіт музи Федьковича мала попередня українська література. Учні пригадують, що на західноукраїнських землях ще в 30-ті роки XIX ст. розгорнули діяльність члени «Руської трійці» — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Та реакція намагалася придушити національно-культурне відродження. Посилювалось переслідування прогресивних діячів, були заборонені книжки народною мовою, навчання в школах велося тільки по-німецьки і по-польськи. Чорні хмари реакції оповили духовне життя західноукраїнських трудящих. Однак з Наддніпрянської України, з Росії уже пробивало темряву ночі проміння нової української літератури, що так щедро засяяло у творчості Котляревського, Квітки-Основ'яненка і особливо Шевченка та Марка Вовчка.

«...Якби не повіяло з України, — пише М. Нечиталюк, — якби не донеслись звідти нові звуки, не долетіло на крилах альманахів і книг народне слово українських письменників, надихане новими демократичними ідеями, не знати, доки ще тривав би після конфіскації «Русалки Дністрової» летаргічний сон західноукраїнської громадськості, і коли настав би день національного пробудження, і коли заграв би на своїй чарівній лірі Федькович».

Вперше з творами наддніпрянських письменників Федькович познайомився у 1859 році. Велике враження справили на нього твори Шевченка, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка: «Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, нема зіроньки, як наша Марковичка», — захоплено писав Федькович в листі до Д. Танячкевича. Одночасно поет критично поставився до писань П. Куліша: «...Я єго не можу читати... скоро зачну го читати, то якось мені, гей бих під шрубами був, — усе мені на гадку набивається, що Куліш дуже учений, але не знає ще серце свого народу».

Звідси випливає, що Федькович важливими критеріями цінності художніх творів вважав їх демократизм, ідейність, народність. Саме тому буковинський співець поставився з таким пієтизмом до творчості Тараса Шевченка. Великий Кобзар став для нього духовним - поводирем, літературним учителем, що відкрив усьому світові красу українського поетичного слова. У нього вчився Федькович громадянської мужності, полум'яного патріотизму, тонкощів поетичної майстерності. Своє ставлення до Шевченка та інших творців нової української літератури Федькович висловив у листі до К. Горбаля: «Нема у вас там у якій книгарні Шевченкові діла купити або хоть «Марусеньку»? Ей, тото ж би я рад та ще рад! Гину, братчику, за Українов...»

Твори Шевченка Федькович використовував для пробудження, соціальної і національної свідомості жовнірів: «За мнов і наші капрали та й інші жовніри роєм: ...батечку наш, ану прочитайте нам дещо з «Кобзаря або про «Марусю». Я читаю, а они плачуть...»

В оповіданні «Кобзар і жовняри» Федькович показав, як на творах Шевченка жовніри вчилися грамоти, а потім зачитувалися ними, передавали із рук до рук: «А що вже з моїм «Кобзарем» та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати. Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного "письменного"

до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки...

З «Кобзаря» багато собі дечого повиписували наші «письменні», а багато дечого повиучувались і напам'ять».

На авторитет Шевченка покликався Федькович, коли викривав тодішню реакційну літературу: «Шевченко, батько наш Шевченко! уже се слово саме є таке чудотворне, що нічо не треба, лиш горечі, аби літерацькі наші узурпати, що гей тоті рапаві жаби по Галичині сегодне крікають, туда позалізали, де