Максим Рильський “Слово про рідну матір”

Невелика (за обсягом, та не змістом) лірична поема “Слово про рідну матір”, покликана до життя початком Великої Вітчизняної війни, уперше прозвучала 29 листопада 1941р. В Саратові, на радіостанції ім.Т.Шевченка, через яку українські письменники звернулись до своїх земляків, поглинутих фашистською навалою. Збереглися промовисті свідчення про те, з якою непідробною щирістю і схвильованістю виголосив своє “Слово...” автор. У присутніх складалося враження, що поет і справді промовляв не до бездушного мікрофона, а до цілого українського народу – “до мертвих, живих і ненароджених”.

“Це була новітня ода, в якій стверджувалась ідея безсмертя народу, нездоланності його духу”, - так визначив ідею і жанр твору Л.Новиченко. Білецький називав “Слово...” величним хоралом. “М.Рильський дав довершений і монументальний портрет духовної сутності України”, - зауважує сучасний літературознавець Володимир Моринець. Справді, перед нами – не просто поема, а поема-ода, поема-гімн, поема-ораторія, масштабне, панорамне полотно тисячолітньої історії України і її розлога поетична географія. І все це сконденсовано ліричною пристрастю в карбовано стислі й образно-емоційні воднораз вислови, закуті в гармонійні ямбічні секстини (шестирядкові строфи з римуванням абабаб), пов’язані між собою анафоричними повторами: “Благословен...”, “Благословенна...”. Та, може, найточніше жанрове означення приховане в самій назві твору – “Слово...”. Недарма й образна тканина та поетична лексика тексту, щедро інкрустованого старослов’янізмами, безліч разів перегукуються зі “Словом о полку Ігоревім”. Ось найвиразніші ремінісценції: “Лисиці брешуть на щити”, “кличе див поверху древа”, “дух Боянів”, “...сонце устає на сході!”. Це піднесена, високо патетична образність.

Художня досконалість шестирядкових строф, що постають як майстерно викінчені синтаксичні одиниці, підкреслюється ще й наявність виразних анафор, змістовністю паралелізмів, продуманістю повторів.

По-різному визначають жанр твору: лірична поема, ода псалом, хорал, “слово” (за аналогією до давньоукраїнської пам’ятки княжої доби). Кожна з дефініції правомірна, бо адекватно виражає зміст шедевра. Це справді високе художнє осягнення духу епохи, прекрасний здобуток нашої літератури.

Ідейно-емоційний пафос твору – в утвердженні безсмертя України і впевненості в перемозі над кривавим ворогом. Рідна земля вічна, адже у пам'яті мільйонів вона постає в багатстві й красі своєї природи. “Степів широчина бездонна”, котра “зеленим океаном” пливе “круг білого Херсона”, котра “свій дівочий гнучкий стан до Дніпрового тулить лона”, - це один з чарівних образів, якими передається краса України.

На тлі високого, священного патріотизму цього твору, на перший погляд, разючим дисонансом видаються нам з перспективи сьогодення згадки про партію, братній російський народ, кремлівську ограду та інтернаціональну дружбу. Що ж – данина часові перейшла в розряд анахронізму. Та зауважений дисонанс – тільки політичний, але не поетичний. З естетичного погляду ці строфи, згірчені присмаком збанкрутілої ідеології, такі ж довершені, як і решта. Словесна форма їх так само відточена, засоби образотворення такі ж піднесені та влучні, і тому ідейні анахронізми не випадають з художньої тканини тексту. Тому й не наважуються вилучити їх, читачу (хоча багато вчителів саме так і роблять): так, Рильський тоді такий був і так писав – не інакше. Чи так він думав? Не знати. Можемо хіба будувати версії, що такими ідеологічними “щитами” (термін Тичини) поет мусив прикривати свій національний біль і національну пристрасть. Та в кожному разі – не в тому головне. Перед нами – не тільки документ письменницького патріотизму, але й досконалий мистецький взірець громадянської поезії найвищого ґатунку.

Поезія “Слово про рідну матір” відображає події високого громадянського звучання і написана у патетичному ораторському ключі.

Всіма помислами своїми поет линув до рідної України, яка знемагала у нерівній боротьбі, але не падала на коліна перед окупантом. В уяві постають чарівні картини природи України, з її зеленими океанами степів, гаїв та дібров, синню чистих озер і тихоплинних річок. Прекрасною була наша земля навіть тоді, коли її поливав “дрібними росами-сльозами” великий Кобзар.

Ніякій силі не осквернити тієї землі, “...що освятив Тарас своїми муками-ділами...що окрилив Тарас громовузкими словами”.

Підкреслені тропи (метафори та епітети) передають суть Шевченкової творчості. В роки смертельної сутички з фашизмом “гаряча дума Кобзаря” стояла на сторожі радянського народу.

Крім Шевченка, Україну “окрилили” й прославили у віках також інші її видатні сини та дочки. Україна – це філософ і поет, мандрівний учитель народу Григорій Сковорода. Україна – це “молоток Каменяра і струни Лисенка живії, і слави золота зоря круг Заньковецької Марії!”.

Поет гордий з того, що на історичних роздоріжжях Україна не самотня, що силу і певність черпає вона з цілющого джерела, ім’я якому – дружба народів. Це поняття спільності передано гарним поетичним образом (“гроно світле сестер”).

Щира дяка вірним побратимам за солідарність і допомогу звучить у десятій строфі. Як не радіти, коли “на ясні зорі й тихі води” творчого життя йдуть, відчуваючи плече один одного, брати на чолі з “російським сміливим королем”. То чи ж може статися, щоб отака монолітна “сім’я велика, вольна, нова”, здружена родина соціалістичних націй впала в гітлерівське ярмо? – запитує поет. А запитує він схвильовано, пристрасно:

Хто може випити Дніпро

Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро

Плугами кривди переоре,

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?

Уся строфа звучить як одне риторичне запитання. Особливої сили досягає автор, зіставляючи контрастні, навіяні народною мудрістю поняття: злото-серебро і плуги кривди, серця чистоо добро і чорна злоба. З фольклорних джерел видобуто й такі поетичні деталі:

Хто чорну витеше труну

На красний Київ наш і Канів?..

Чи